На початку XX століття Баку був не просто регіональним центром видобутку нафти — це був «енергетичний центр планети». Якщо сьогодні ми дивимося на Саудівську Аравію як на головного гравця на нафтовому ринку, то у 1900 році цю роль відігравав Апшеронський півострів.
У 1901 році
Баку виробив більше нафти, ніж усі Сполучені Штати разом узяті: 11,4 млн
тонн на рік — 51% світового видобутку нафти, в той час як США
видобували 9,1 млн тонн на рік — 41%, а весь інший світ добував ~1,5 млн
тонн нафти на рік — ~8%.
При цьому площа бакинських промислів була в
сотні разів меншою за американські, що свідчить про неймовірну
концентрацію запасів.
Паризька гілка Ротшильдів увійшла в Баку у 1880-х роках. Їхня Каспійсько-Чорноморська нафтопромислова і торговельна спілка («Бніто») за обсягами видобутку була другою після компанії «Бранобель» братів Нобелів, але її головною силою був експорт. Ротшильди були «фінансовими королями» і надали гроші на будівництво Закавказької залізниці з Баку у порт Батум, що дозволило вивести бакинську нафту на світові ринки та кинути виклик Рокфеллеру, який тоді вже захопив монополію на нафтовидобуток у США. Але у 1912 році (за 5 років до революції) паризька гілка Ротшильдів продала свою компанію «Бніто» голландсько-британській Royal Dutch Shell.
Кажуть, що Ротшильди відчували наближення великої війни в Європі та зростання нестабільності в Російській імперії. Ротшильди обміняли свої реальні вишки на акції Shell, ставши великими акціонерами цієї глобальної корпорації, але позбувшись ризику в Російській "імперії".
У 1917 році більшовики «націоналізували», а насправді — конфіскували бакинські нафтові копальні. Shell обрали шлях «священної війни» проти режиму більшовиків та підтягнули Британську імперію для повернення своїх активів (в історію увійшла «британська інтервенція» у Баку 1918 року), брати Нобелі не мали за спиною власної імперії та кинулись шукати шляхів порятунку своїх капіталів іншим способом. «Руку допомоги» Нобелям протягнув Джон Рокфеллер. У липні 1920 року Волтер Тігл, голова Standard Oil of New Jersey, викупив у братів Нобелів 50% акцій їхньої компанії.
Для Рокфеллера це був цілком свідомий крок — маючи у власності 50% акцій компанії «Бранобель», Рокфеллер де-юре став «законним власником» майна в Росії, що дозволило йому диктувати Державному департаменту США умови: «Не визнавайте СРСР, доки вони не повернуть мені мої (колишні нобелівські) вишки». Для імперії Standard Oil Баку був «екзистенційною загрозою», адже собівартість видобутку в Баку була в рази нижчою, ніж у Пенсильванії, і Рокфеллер розумів: якщо він не контролюватиме Баку, Нобелі та Ротшильди рано чи пізно витіснять його з глобального ринку нафти та нафтопродуктів.
Гірше того, спостерігалось і технологічне відставання Рокфеллера: брати Нобелі впровадили танкери та цистерни раніше за Рокфеллера, а сам Баку став таким собі інноваційним хабом, який першим диктував стандарти галузі нафтовидобутку, нафтопереробки та транспортування нафти.
Економічна складова теж була не на користь Рокфеллера: в США для видобутку 9 млн тонн нафти на рік потрібно було пробурити тисячі свердловин. В Баку для видобутку 11 млн тонн достатньо було трохи більше тисячі свердловин. Це означало колосальну маржинальність нафтовидобувного бізнесу, і Рокфеллер не міг пройти повз можливість купити собі частку братів Нобелів у бакинських копальнях.
Цікавий факт: "товариш Сталін" починав свою кар’єру як організатор страйків робітників на бакинських промислах, але не всіх робітників нафтових копалень Баку, а тільки робітників на промислах братів Нобелів.
А як Рокфеллер боровся з більшовиками після придбання 50% частки у бакинських копальнях, запитає допитливий читач?
З одного боку, Рокфеллер намагався дотискати Леніна та Сталіна на повернення націоналізованих активів або виплату 50 млн доларів за них — Волтер Тігл, голова Standard Oil of New Jersey, офіційно вимагає цього від Держдепу США, забезпечивши офіційний бойкот радянської нафти з боку США. А з іншого боку, від імені інших своїх компаній SOCONY та Vacuum Oil Рокфеллер таємно підписує з СРСР контракти на монопольну купівлю всього обсягу радянського палива за цінами, що були на 20–30% нижчими за світові. І на початку 20-х починає експортувати бакинську нафту на світовий ринок.
Сьогодні дехто вважає, що тоді була укладена «мирова угода» між Сталіним та Рокфеллером: Сталін потребував валюти, а Рокфеллер потребував дешевої нафти, щоб витіснити британську Shell з ринків Індії та Китаю. Оскільки СРСР не міг офіційно виплатити $50 млн за "нобелівські" копальні - це було б актом визнання прав власності на частку у бакинських копальнях і за Shell, Сталін з Рокфеллером цілком могли закласти цю суму в «дельту» ціни на радянську нафту, яку монопольно і по адміністративно всиновленій ціні, викуповував Рокфеллер.
Справді, інакшим чином просто неможливо пояснити, чому особистий піарник Рокфеллера — ще один "батько піару" Айві Лі — прибув у 1927 році у Москву. Офіційно він був «приватним спостерігачем», але насправді — «іміджевим хірургом», який вже мав у своєму досвіді успішний порятунок репутації Джона Рокфеллера після кривавого придушення страйку шахтарів на копальнях у США.
Книга Айві Лі «Present-Day Russia», яку він видав у 1928 році, стала головним інструментом відбілювання більшовицького режиму в США. У ній Лі стверджував, що більшовизм мутує у бік «державного капіталізму», а Сталін — це прагматичний менеджер, який хоче будувати, а не руйнувати. Лі переконував американців, що «радянський експеримент» — це просто інша форма прогресу. Він применшував значення терору та репресій, фокусуючись на «ентузіазмі будівництва» та «ринковому потенціалі».
Айві Лі не просто писав
статті для газет у США. Він регулярно розсилав «інформаційні листки»
найвпливовішим банкірам, політикам та редакторам газет США. У них він
подавав СРСР як «землю можливостей для американського бізнесу».
У
1926 році, ще до поїздки, Лі написав відкритий лист президенту Торгової
палати США, де доводив, що торгівля — це найкращий спосіб «вбити
більшовизм». Це був перший серйозний крок до зміни громадської думки у
США стосовно режиму більшовиків: від ненависті до прагматичного
партнерства. У своїх текстах Айві Лі подавав образ Сталіна як «народного
лідера, який пишається тим, що він відкритий для звичайних людей».
Лі переконував, що СРСР — це «демократичне суспільство в процесі становлення». Саме піар-кампанія, реалізована руками Айві Лі у США, дозволила Рузвельту в 1933 році підписати наказ про визнання Сполученими Штатами СРСР, не боячись жорсткої критики виборців.
Була таємна змова Рокфеллера та Сталіна чи це лише чутки, але в будь-якому випадку, у 30-х роках XX століття Standard Oil стала найпотужнішою компанією світу, отримавши фактичний контроль над дешевими потоками радянської нафти. І саме бакинська нафта, продана Сталіним через Рокфеллера на світовому ринку, стала паливом для радянської індустріалізації 30-х років.
Доля офіційного боргу СРСР перед корпорацією Standard Oil (та іншими іноземними власниками) — це один із найбільш майстерних прикладів «замітання слідів» в історії XX століття.
Якщо коротко: офіційно СРСР ніколи не виплатив Рокфеллеру ні центу прямої компенсації за націоналізовані Бакинські копальні.
Коли США нарешті визнали СРСР у 1933 році, питання боргів (царських позик та компенсацій за націоналізоване майно) було головним каменем спотикання. Посол Максим Литвинов та президент Франклін Рузвельт підписали так званий «Джентльменський додаток» (The Litvinov Assignment), згідно якого СРСР відмовився виплачувати компенсації приватним компаніям безпосередньо. Замість цього радянська сторона передала уряду США права на всі активи, які СРСР «міг би вимагати» від американців (наприклад, кошти царського уряду в банках США).
Результат для Рокфеллера: юридично претензії Standard Oil перейшли до уряду США. Тобто Рокфеллер отримав право вимагати гроші не у Сталіна, а у Білого дому.
