Пам'яті киян, які загинули від радянських бомб

Екіпаж дальнього бомбардувальника ДБ-3Ф уточнює завдання перед нічним вильотом

Як зараз, стоїть перед очима сонячний травневий ранок 1943 року із пташиним співом, пахощами вмитої росою зелені. Ми, вихованці дитячого будинку на Солом’янці, здивовано дивимось на порожні, без шибок і рам, вікна в одній зі спалень на другому поверсі. Ті рами й уламки скла лежали на землі під будинком, вибиті назовні, як тепер розумію, потужною повітряною хвилею. А виховательки удавано безжурно пояснювали: «Це, діти, вночі була дуже сильна гроза». І ми, малеча, погоджувалися, лукаво посміхаючись: «Так-так, така сильна гроза, що аж бомби падали!»

Може, якби не отака нещира, зухвала неправда шановних дорослих, воно так яскраво не закарбувалося би в пам’ять нам, маленьким правдолюбцям. Уже потім, через багато років дізнався, як нас, сонних, виховательки й няні перекладали з-під вікон ближче до внутрішніх капітальних стін, як із жахом вслухалися у зловісне ревіння авіамоторів та гуркіт близьких вибухів. То було не вперше, але лише згодом так само прийшло усвідомлення, що тією неправдою дорослі намагалися відволікти увагу дітей від теми війни й політики, бо в залі у нас висів портрет «Гітлера — визволителя», а бомбили ж «сталінські соколи». Бомбили київський залізничний вузол, неподалік якого містився наш дитбудинок на вулиці Стадіонній. Тривала війна, киянам не раз доводилося перебувати під ударами авіації радянської, а потім — аж до червня сорок четвертого — німецької.

…Першої весни по визволенні Києва з-під окупації міська влада надала працюючим громадянам вільні ділянки під городи. Отак наша мама та її сестра отримали якийсь клаптик на Сирці — за Лук’янівським цивільним кладовищем. Посадили картоплю, ощадливо порізану на дольки з «очком». Доглядаючи час від часу город, ми ходили, скорочуючи дорогу, через кладовище. Старший брат завжди звертав мою увагу на стелу без напису й, чомусь озираючись, приказував: «Тут лежать люди, загиблі торік від авіанальоту наших, зрозумів?». І завжди з притиском вимовляв останні два слова.

Такер Карлсон: Ізраїль — одна з найпотворніших країн у світі

Американський журналіст Такер Карлсон заявив, що Ізраїль цілеспрямовано руйнує найкрасивіші місця на планеті.

«Ізраїль — одна з найпотворніших країн у світі. З 1948 року там не було збудовано нічого красивого. Вибачте, я побував по всій цій країні, і це правда. Ізраїльтяни руйнують Бейрут — а я бував у багатьох місцях світу — Бейрут є одним із найкрасивіших місць на планеті.

Характер цієї імперії, що виникає, руйнівний. І завжди виходить так, що руйнується саме краса. Бейрут. Частини Сирія. Святі місця. Частини Іран, які, як кажуть, теж дуже красиві — усе повністю розбомблено. Схоже, що це ще й війна проти краси. Це не просто американська точка зору — це християнська точка зору і загалом людська, глобальна точка зору», — зазначив Карлсон.

Раніше Дональд Трамп виключив журналіста з руху Make America Great Again, заявивши, що «Такер Карлсон збився з правильного шляху».

Як можна боротися за права жінок, якщо стверджується, що жінок як таких не існує?

Сьогодні говорити про стосунки між чоловіком і жінкою річ невдячна.

• З одного боку, ця тема стала майже нав’язливою: масова культура постійно її експлуатує, перетворюючи інтимність на товар.
• З іншого - будь-яка спроба серйозної розмови про чоловіче і жіноче відразу потрапляє у поле ідеологічних підозр.

Ми опинилися між двома крайнощами.

• З одного боку гіперсексуалізація споживацького суспільства, де стосунки редукуються до ринку бажань.
• З іншого ідеологія гендерного апартеїду, яка підозріло ставиться до самої ідеї статевої різниці.

У такому середовищі знайти спокійний і людський погляд на взаємини між чоловіком і жінкою стає дедалі складніше.

Сенатор простежує зв’язки між російською розвідкою та історією Епштейна-Трампа

Дональд Трамп, його нинішня дружина Меланія, Джеффрі Епштейн та Гіслейн Максвелл позують для фото у лютому 2000 року

Сенатор Шелдон Вайтгауз (демократ від Род-Айленду) виклав усі деталі, які пов’язують торговця людьми Джеффрі Епштейна з російською розвідкою. За його словами, ці зв’язки також ведуть до президента Дональда Трампа, пише Поштівка.

За словами Вайтгауза, цей ланцюг проходить через батька Гіслейн Максвелл. Сенатор зачитав із файлу MI6, де про Роберта Максвелла сказано, що він був «вкрай поганим персонажем і майже напевно фінансувався Росією».

Вайтгауз також пройшовся по всіх зв’язках Епштейна з міжнародними контактами, включно з активами ізраїльської та американської розвідок. Нещодавно оприлюднені файли спонукали прем’єр-міністра Польщі Дональда Туска оголосити про широке розслідування можливих зв’язків Епштейна з російською розвідкою.

Читайте також: Чим для Путіна і його агентури в Україні настільки цінний Трамп?

Одним із таких епізодів були відносини Епштейна з Олегом Дерипаскою, який також мав тісні зв’язки з головою передвиборчого штабу Трампа Полом Манафортом.

Сенатор навів низку документів та електронних листів із файлів Епштейна, які показують, що російські дівчата були частиною його вербування для чоловіків, на яких він намагався впливати.

Трамп виграє приз за огидність

Сьогодні у божевільного Трампа стався черговий приступ шаленства - він написав безумний пост, який чудово прокоментував звичайний німецький бізнесмен Юрген Наудітт (Jürgen Nauditt) в соцмережі "Х".

Трамп виграє приз за огидність

Дональд Трамп, самопроголошений «президент воєнного часу» та майстер відволікання уваги, досяг нового дна моральної зіпсованості своєю останньою атакою на Володимира Зеленського, якого він назвав «П.Т.Барнумом України».

Ця огидна риторика - це не що інше, як відчайдушна спроба приховати власну катастрофічну некомпетентність у кожній сфері - від зовнішньої політики до військового керівництва та базової людяності. Перекидаючи провину за свої власні невдачі на Зеленського та Україну, яка потерпає від чотирьох років жорстокої російської агресії, Трамп розкриває себе таким, яким він є насправді: слабким, злим і абсолютно огидним індивідом, нездатним брати на себе відповідальність.

Трамп розв’язав війну проти Ірану - без схвалення Конгресу, на основі слабких виправдань, які вже були спростовані його власними брифінгами Пентагону на другий день.

 
Американські солдати загинули, регіон Перської затоки палає, Дубай перетворився на поле бою - і хто винен? Не той, хто натиснув на гачок, а Байден і Зеленський, які нібито «роздали» боєприпаси. Це не просто смішно, це патологічно. Трамп, який хвалиться, що «відбудував» армію, непрямо визнає, що його збройні сили навіть не оснащені для конфлікту тривалістю «чотири-п’ять тижнів».

 
І замість того, щоб визнати свої провали - такі як недофінансування виробництва боєприпасів чи хаотичне планування - він перекидає провину на націю, яка бореться з агресором, схильним до геноциду.

Войны не заканчиваются простым росчерком пера. Они заканчиваются вопросом: «Зачем?»

"Ракеты – это не аргумент. Ваши ракеты - физическое признание собственного провала"

Неожиданно сильно выступил в Генассамблее ООН новый чешский министр иностранных дел Петр Мацинка от популистской Партии автомобилистов -- что тем более удивительно на фоне его анекдотических нападок на Хиллари Клинтон и подлизывания перед Трампом в Мюнхене неделей ранее. 

Петр Мацинка (Petr Macinka) в ООН

Офигели даже его партнеры по правящей коалиции, и с утра представитель протофашистской SPD пробурчал что-то вроде, что это не отражает позиции правительства. Понятно, что это всего лишь слова, но страхи о формировании в Центральной Европе антиукраинского блока в составе Венгрии, Словакии и Чехии явно преждевременны. В ООН Мацинка обратился прямо к присутствующей там говорящей лошади:

"Господин министр Лавров, я обращаюсь к вам сегодня в первую очередь не как к противнику. Я обращаюсь к вам как к человеку, который очень хорошо знает, что никакая великая держава не может выиграть войну против реальности.

Временно вы можете контролировать территорию. Временно вы можете управлять нарративом. Вы можете создавать и направлять пропаганду. Но вы не можете подчинить себе время. А время всегда покажет, кто говорил о безопасности, а кто ее разрушал.

Вопрос сегодня не в том, есть ли у России опасения в сфере безопасности, которые вы уже четыре года используете для оправдания беспрецедентной агрессии против Украины.

Мой вопрос: почему ответом на эти предполагаемые опасения должны быть дроны и артиллерия? Опасения могут быть легитимны. Но вторжение – никогда. Ракеты – это не аргумент. Ваши ракеты я считаю физическим признанием собственного провала.
Господин министр, сила глобальной державы заключается не в способности начать войну. Величайшая сила заключается в способности ее закончить.

Спустя четыре года мир хотел бы услышать простые ответы: как должна выглядеть ваша победа? Сколько разрушенных городов достаточно? Сколько загубленных жизней достаточно?

Потому что если у победы нет четкого конца, то это не стратегия. Это циничный автопилот. Безопасность не измеряется размером оккупированной территории.
И поэтому я теперь совершенно серьезно спрашиваю: стала ли Россия сегодня безопаснее, чем четыре года назад? Есть ли у нее больше партнеров? Больше стабильности? Больше доверия?

Если правдивый ответ отрицателен – а он действительно отрицателен – то закономерно спросить, действительно ли избранный путь ведет к большей безопасности вашей страны.

Войны не заканчиваются простым росчерком пера. Они заканчиваются вопросом: «Зачем?». И однажды на этот вопрос будет отвечать не Украина, а Россия.
Россия, чьи герои когда-то сражались плечом к плечу с европейскими народами против нацизма. Однако сегодня на их память падает тень новой войны.

Господин Лавров, великие нации способны пережить поражение. Но они не способны пережить стратегию, у которой нет конца. Вы можете захватить территорию, но вы не можете захватить будущее.

История полна держав, которые верили, что время стоит на их стороне. В действительности оно всегда работало против них. Каждая война начинается с плана. Ваш план сегодня жив только потому, что у вас нет мужества признать, что он провалился.

Прошло четыре года, и время истекает. Настало время наконец остановить эту войну."

Картелі як альтернативні держави: Латинська Америка між Боліваром і Макондо

1. Коли вчора мексиканська армія вбила лідера картелю CJNG («Нове покоління Халіско»), організація негайно перекрила дороги, атакувала аеропорти й паралізувала цілі регіони країни. Банди так не поводяться. Так поводяться держави, яким оголосили війну. CJNG контролює податки, суди, поліцію, соціальні виплати, насильство на своїх територіях, пропагує себе в соцмережах. Це не «майже держава», це держава іншого типу. Мексику часто називають failed state — країною, де держава зруйнувалася. Це неправда. Держава працює, просто поряд із нею працює інша. Картелі не заповнюють вакуум влади — вони конкурують за владу. Це принципово різні речі: у першому випадку зовнішньому чи внутрішньому стабілізуючому агенту потрібна «допомога слабким», у другому — боротьба з альтернативним сувереном.

2. «Сто років самотності» — не роман, а політичний підручник. Полковник Буендіа починав війну за справедливість, став владою, втратив сенс, розв’язав наступну війну, його нащадки повторили все спочатку. Макондо щоразу згорало й відбудовувалося з тими самими людьми на тих самих місцях. Механізм, за якого структура влади відтворює себе незалежно від того, хто її займає. El Mencho убитий. CJNG живе. Наступний El Mencho вже є. Так звана kingpin-strategy застосовується десятиліттями з одним результатом: лідер помирає, насильство зростає, з’являється новий лідер нового бренду. Макондо ніколи не закінчується.