Статус жертви дає моральне право на співчуття, але він не дає права на рівноправне партнерство

Ще зовсім недавно здавалося, що українсько-польські взаємини вийшли на такий високий рівеньпозитиву, що повернення до політики звинувачень та ультиматумів неможливе. Що боротьба проти спільного кривавого ворога відсуне на маргінес історичні образи і дозволить об’єднатися навколо найактуальніших завдань. Проте реальністю став антагонізм пам’ятей поляків і українців. При тому, що президент України Володимир Зеленський стоїчно уникав втручання в історичну політику держави. «Обпікшись» на кількох неприємних моментах із польськими візаві, він вирішив змінити підходи і запропонував ідею створення Українського національного пантеону. Насправді – ідею, розраховану «на потім», а зараз – щоб розпочати у суспільстві внутрішню дискусію щодо власної історичної ідентичності, яка має привести до трансформації від образу «нації-жертви» до постави героїчного народу.

Це має відбуватися не тільки без нав’язування, позбавлення права голосу чи застрашування, але й без хвилевої кон’юнктури. Це має бути зріла дискусія в суспільстві, яке реально на очах усього світу творить нову історичну реальність. Творить нову шкалу цінностей та оцінок, у тому числі історичних. Робить це не на підставі міфів і бурхливих фантазій про минуле, а щоденним життям, яке боронить не тільки себе і свою землю, але й захищає демократію та європейські цінності від новітнього фашизму.

Вибіркова емпатія офіційної Варшави та нацистські заклики до етнічних чисток серед польських чиновників

Навколо «польської чутливості» Яцека Куроня 

У 22-гу річницю його смерті

Яцек Куронь

Наближення 80-ї річниці трагічної акції «Вісла» у 2026 році польський політикум зустрічає у стані гострої шовіністичної істерії, яка змусила б здригнутися архітекторів європейського примирення.

Замість втілення державницького заповіту Яцека Куроня про Річ Посполиту багатьох народів, сучасна Варшава впевнено скочується до легалізованого ксенофобського етноцентризму. Поки Інститут національної пам’яті Польщі цинічно закриває очі на депортації українців, тавруючи УПА виключно як «геноцидне формування», ультранаціоналістичні кола вимагають відібрати найвищі державні нагороди у Володимира Зеленського та влаштувати чистки «неполяків» в урядових кабінетах. Вибіркова «польська чутливість», яка вимагає беззастережних ексгумацій на Волині, водночас продовжує саботувати увічнення пам’яті замордованих українських дітей у Сагрині та Павлокомі, наочно доводячи, що безкомпромісний голос совісті в сучасних польсько-українських відносинах остаточно програв виборчому популізму та історичному егоїзму. Іза ХРУСЛІНСЬКА розмірковує навколо «польської чутливості» Яцека Куроня.

Наближається двадцять друга річниця смерті Яцека Куроня. Я не планувала писати чергову статтю про українську чутливість Яцека ані про його бачення польсько-українських відносин. Однак у контексті подій та скандалів останніх тижнів, пов'язаних із вимогою відібрати орден Білого Орла у президента України Володимира Зеленського й істерією навколо Української повстанської армії, я вирішила не змовчати. Каменем, який зрушив мою незгоду, стали ганебні вимоги здійснювати "етнічну чистку" серед державних чиновників і шукати серед них неполяків, зокрема українців. Такий постулат родом із нацистської Німеччини вжахнув не одного тверезомислячого громадянина нашої країни.

Джеффрі Сакс: проєкт «Великий Ізраїль» руйнується

Професор Джеффрі Сакс розповів про проєкт «Великий Ізраїль», про те, що мається на увазі під цим поняттям і який вплив ця концепція справила на ситуацію на Близькому Сході.

Ізраїль — це держава, створена у 1948 році в певних кордонах після проголошення незалежності на основі плану поділу Палестини, схваленого Генеральною Асамблеєю ООН у 1947 році, у перші роки існування Організації.

Проголошення незалежності Ізраїлю викликало опір з боку арабських держав і призвело до війни, оскільки вони відкинули цей план поділу.

Слід зазначити, що сам план не мав обов'язкового характеру. Це була лише рекомендація Генеральної Асамблеї ООН. Проте Ізраїль використав його як підставу для одностороннього проголошення незалежності.

У ході війни 1948 року Ізраїль здобув перемогу і розширив контрольовану територію.

Потім, у 1967 році, відбулася так звана Шестиденна війна. Досі існують різні версії щодо того, хто саме її спровокував, однак сам підсумок війни не викликає сумнівів.

У результаті Ізраїль зайняв решту території колишньої підмандатної Палестини, яка перебувала під управлінням Великої Британії. Іншими словами, після війни 1967 року Ізраїль уже контролював практично всю територію колишньої британської Палестини.

Читайте також: Як США та Ізраїль зламали систему безпеки на Близькому Сході — і чому це обернеться кінцем для самого Ізраїлю

Пізніше, після укладення мирної угоди між Ізраїлем і Єгиптом, Синайський півострів, захоплений у 1967 році, було повернуто Єгипту. Проте Ізраїль зберіг контроль над трьома основними територіями з численним палестинським арабським населенням: сектором Гази, Західним берегом річки Йордан і Східним Єрусалимом.

Саме для позначення прагнення зберегти контроль над усіма територіями, зайнятими в ході Шестиденної війни, і не допустити створення незалежної палестинської держави використовується термін проєкт «Великий Ізраїль».

Коріння цієї концепції сягає самих витоків ідеї створення єврейської національної батьківщини — до Декларації Бальфура, ухваленої в період, коли Палестина перебувала під британським мандатом. Слід підкреслити, що це була лише одна з ідеологічних ліній сіоністського руху, а не єдина його концепція.

Польща ділить вбитих цивільних на «правильних» поляків та «неважливих» литовців, білорусів чи українців

У 2020 р. в польському Білостоці на будинках вивісили величезні біл-борди з постаттю Зиґмунта Шендзєляжа «Лупашка» - командира 5-ї Віленської бригади Армії Крайової. У Польщі його посмертно підняли до рангу національного героя, свідомо закриваючи очі на те, що цей підрозділ АК вчиняв криваві воєнні злочини проти мирного населення.

Документи чітко фіксують факти його біографії, які підпадають під визначення злочинів проти людяності.

23 червня 1944 р. у відповідь на вбивство поляків литовською колабораціоністською поліцією, загін «Лупашки» провів каральну акцію в литовському селі Дубінгяй та його околицях. Замість ліквідації комбатантів, солдати АК розстріляли мирних жителів. Серед загиблих більшість становили жінки, немовлята та люди похилого віку. Наймолодшій жертві було лише 2 місяці. У сучасній Литві ці дії офіційно визнані військовим злочином.

У 1945-1946 рр. підрозділи «Лупашки» розгорнули брутальні «пацифікації» православних білоруських сіл на сході Польщі. Спалення житлових будинків, грабунки та масові розстріли цивільних виправдовувалися «підозрами у співпраці з комуністами». Для польських бойовиків релігійна та етнічна приналежність місцевих селян ставала автоматичним вироком.

Бригада «Лупашка» також відповідальна за спалення українського села Вилюки в ґм. Дубичі-Церковні та інших українських сіл у травні 1945 року. Жителі с. Вилюки належали до православного автохтонного населення Підляшшя та чітко ідентифікувало себе українцями. Офіційним приводом для нападів на села була нібито «співпраця місцевих із радянським режимом». Проте насправді акції носили характер етнічних чисток та залякування, з метою змусити українців виїхати до «до матушки Росії» в межах тодішнього обміну населенням.

У Польщі «Лупашка» вважається одним із головних облич культу Армії Крайової. Його ім'ям називають вулиці, йому встановлюють пам'ятники, а Інститут національної пам'яті Польщі десятиліттями ретушує його біографію, виправдовуючи вбивства жінок і дітей «контекстом війни» або «актами помсти».

Сьогодні Навроцький вимагає від України засудження спадщини УПА через події на Волині у 1943 році. Водночас у Польщі канонізують офіцерів АК, чиї руки по лікті в крові литовських, білоруських та українських дітей.

Коли українці говорять про складний історичний контекст, Варшава називає це «виправданням геноциду». Коли польські історики виправдовують дії «Лупашки» в Дубінгяй - це називається «трагічною військовою необхідністю».

Польща ділить вбитих цивільних на «правильних» поляків та «неважливих» литовців, білорусів чи українців. А тому будь-які заклики Варшави до історичної справедливості виглядатимуть виключно як маніпуляція та подвійні стандарти.

У поляків пам'ять про жертви - це про помсту та розпалювання ворожнечі

Навроцький ухвалив рішення про позбавлення В. Зеленського ордена Білого Орла за надання підрозділу ЗСУ найменування «героїв УПА». Перед тим Інститут національної пам'яті Польщі виступив із заявою, в якій прирівнювання Армії Крайової до УПА назвав «образою пам'яті жертв українського націоналізму». 

Підрозділ Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь, 10 березня 1944 року

Натомість АК вважається законною армію, що вела оборонну та визвольну війну.
Добра нагода нагадати Навроцькому і полякам: загальновідомо, що АК вчинила низку масових злочинів та етнічних чисток проти цивільного українського населення, жертвами яких стали від 12 до 20 тисяч українців. 

Найбільші масові вбивства, вчинені бойовиками АК: 

• Різанина в Сагрині (10 березня 1944 року).
• Найбільший одноразовий злочин польських збройних формувань (АК та Батальйонів хлопських) проти мирних українців на Холмщині. Знищено, замордовано та розстріляно від 800 до 1240 цивільних українців, переважно жінок та дітей. Село та місцеву церкву спалили.
• Трагедія села Павлокома (3 березня 1945 року).
• Загін АК під командуванням Юзефа Бісса («Вацлава») за участю місцевих польських добровольців оточив село. По звірячому вбито 366 мирних українців, яких перед розстрілом тримали та катували в місцевій церкві.
• Знищення села Красний Сад (19 квітня 1943 року).
• Напад польських загонів (за участі нацистів) на українське село на Волині. Загинуло 104 цивільних українців, серед яких цілі родини з дітьми.
• Різанина в Пискоровичах (квітень 1945 року).
• Загін польського підпілля («Національної військової організації», що входила до складу АК) здійснив напад на українців, які очікували на переселення в СССР. У приміщенні місцевої школи було розстріляно близько 180 мирних жителів. 

Пам'ять про ці жертви - це не про помсту чи розпалювання ворожнечі. Це про повагу до кожної невинно забраної душі. Не можна однією рукою вимагати від України каяття та ексгумацій, а іншою - ставити пам'ятники тим, хто палив українські хати й розстрілював дітей у Сагрині чи Павлокомі. Польща має нарешті припинити міфологізацію власної історії та визнати дзеркальну відповідальність за трагедію 1940-х років. 

А намагання Навроцького та польських інституцій затаврувати УПА і український національно-визвольний рух як «злочинний» є свідомим паплюженням борців за волю України. Без сумніву, сьогодні Навроцькому аплодує вся московська нечисть. 

Б.Червак 

Читайте також: ЧИ МОЖНА ПОРІВНЮВАТИ АК І УПА? ПРО ЩО НАСПРАВДІ ВАРТО ДИСКУТУВАТИ

 

ЧИ МОЖНА ПОРІВНЮВАТИ АК І УПА? ПРО ЩО НАСПРАВДІ ВАРТО ДИСКУТУВАТИ

Останнім часом у польському публічному просторі знову активізувалася дискусія навколо історичної спадщини Армії Крайової та Української Повстанської Армії. Черговим приводом стала позиція польського Інституту національної пам'яті, який наполягає на неприпустимості будь-яких порівнянь між АК та УПА.

Аргументація польської сторони виглядає доволі простою. Армія Крайова розглядається як складова легітимних збройних сил Польської Республіки, підпорядкована уряду в еміграції, який визнавався державами Антигітлерівської коаліції. Натомість УПА характеризується як нелегальне збройне формування Організації українських націоналістів, що не мало міжнародного визнання і не представляло жодної держави.

Якщо дивитися виключно з формально-правового погляду, така аргументація має під собою підстави. Однак історія рідко буває настільки однозначною, як цього хотілося б політикам або інституціям, відповідальним за формування історичної пам'яті.
Проблема полягає в тому, що дискусія про АК та УПА не може обмежуватися лише питанням міжнародного визнання чи юридичної спадкоємності влади. Вона неминуче виходить на значно ширшу тему — що являла собою польська підпільна держава та наскільки вона була здатна представляти все населення довоєнної Речі Посполитої.
До вересня 1939 року Польща була не лише польською національною державою. Вона залишалася багатонаціональною країною, де майже третину населення становили представники інших народів. Українці, білоруси, євреї, литовці, німці та представники інших національних спільнот були громадянами Польської Республіки, хоча далеко не всі вважали себе частиною польської політичної нації.

Синдром стерв'ятника: Чому всі сусіди одночасно вп’ялися в Україну?

Те, що ви відчуваєте зараз, дивлячись на новини з Варшави, Будапешта, Бухареста чи Софії — це абсолютно виправданий, здоровий державницький гнів. Коли країна стікає кров'ю в траншеях, захищаючи східний фланг цивілізації, а ті, кого вона прикриває своїми спинами, починають шматувати її політичне, історичне та територіальне тіло — це виглядає як сюрреалістичний кошмар. Це викликає відчай і логічне запитання: чи це змова? Чи це випадковий збіг обставин, що всі сусіди раптом витягли старі карти й почали виставляти нам рахунки?

Ми стали свідками класичного геополітичного мародерства. Міжнародна політика не оперує категоріями «вдячності», «емпатії» чи «справедливості». Вона оперує виключно категоріями сили, інтересу та вікна можливостей. І сьогодні нам час остаточно поховати наш геополітичний інфантилізм і розібратися, чому сусіди діють як зграя і як українська держава мусить переламати їм хребет у цій дипломатичній війні. Ми опинилися в центрі ідеального шторму, де кожен сусід має свою історичну травму, яку він намагається вилікувати за український рахунок.

Читайте також:  Поляки бояться що коли Україна виграє війну з Росією, то буде для поляків державою навіть більш небезпечною ніж Росія