Чому Волинська трагедія лише "трагедія"?

Ніколи не розумів, чому Волинська саме "трагедія"?
Трагедія це коли гинуть українці на своїй землі. А коли гине окупант, то це антиколоніальна війна. І ні з якого боку - не трагедія.
Звідки взагалі взялися осадніки в трусіках?

У 1921 на західноукраїнських землях проживає приблизно 2,7 млн поляків. У 1939 перепису населення вже не проводилося, але більшість демографів оцінює польське населення західноукраїнських земель у 3,3–3,5 млн осіб.
Збільшення відбулося за рахунок напливу осадників, чиновників, вчителів, поліції і внутрішньої міграції поляків.

Із приблизно 0.5млн новоприбулих поляків, кількість осадників разом з членами сімей оцінюється приблизно у 160-200 тис осіб.
Кожен пересічний військовий осадник отримував від польської влади 15–45 га української землі. Іноді більше. Тоді як значна частина українських селян мала лише 2–5 га, а багато хто був малоземельним або взагалі безземельним.
Уже до січня 1923 між поляками було розподілено в Галичині майже 200 тис. га землі, на Волині — 112 тис., на Поліссі — 113 тис. га. - вважає Енциклопедія історії України від Академії наук.
До 1929 року осадники на західноукраїнських землях володіли уже понад 600 тис. га землі.

Якщо це перевести у відсотки, то вийде, що 2–2,5 % населення володіли 6–7 % всієї орної землі.

Заборонений Улас Самчук

Служба зовнішньої розвідки України продовжує дослідження розсекречених архівів про інформаційні операції КДБ проти діячів України

Під час президенства Віктора Януковича твори Уласа Самчука за рішенням тогочасного міністра освіти Дмитра Табачника виключили з обов’язкової шкільної програми, а у 2021 році за позовом Андрія Портнова Окружний адміністративний суд Києва заборонив проводити офіційні пам’ятні заходи на честь У. Самчука та низки інших українських діячів. 

Нині, у роковини від дня смерті цього одного з найвизначніших українських письменників XX століття (помер 9 липня 1987 року), є нагода на підставі розсекречених документів з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України дізнатися про те, що витоки таких дій антиукраїнських сил криються ще в рішеннях кдб срср і минулих вказівках із москви. Тоді здійснювалася спецоперація з перешкоджання висуненню письменника на Нобелівську премію.

У липні 1980 року із центрального апарату кдб срср до Києва з інтервалом у два дні надійшли дві шифртелеграми, які змусили зосередити всі сили і можливості на виконання поставлених москвою завдань. Перша ШТ була підготовлена резидентом кдб в Оттаві. У ній повідомлялося таке:

«Націоналістичні кола мельниківського спрямування, а також редакція антирадянського емігрантського журналу «Современник» (виходить у Торонто російською мовою з 1960 року) розпочали кампанію з висування члена редколегії «Современника» Уласа Самчука на здоб«уття Нобелівської премії в галузі літератури за 1980 рік. Підтримати цю пропозицію збираються культурна рада при СКВУ [Світовий конгрес вільних українців], об'єднання українських письменників «Слово» і «пен-клуби» країн мешкання української еміграції.

«Творчість» Самчука, автора антирадянських трилогій «Волинь» і «Ост», характеризується націоналістами як така, що не поступається «творам Солженіцина, коли йдеться про тематику і епічність зображення подій та людей, які перебувають під російським імперіалізмом і комуністичним режимом»
(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10365. – Арк. 122–123).

Ось що робили «діди, які воювали»: криниці, заповнені закатованими українцями

Ще раз про дідів...

 

На цій світлині - табличка з пам'ятного хреста жертвам комуністичного терору біля «Яблунівських Криниць Смерті».

 

«Яблунівські криниці смерті» – 5 криниць в селищі Яблунів на Івано-Франківщині (Косівський район), в яких було віднайдено останки в'язнів з тюрми Яблунівського НКВД. Це були повстанці УПА, а також прості селяни з Яблунева і навколишніх сіл, які були запідозрені у співпраці з УПА. 

Перш, ніж вбити, їх морили голодом, піддавали тортурам, «розтрощували голови кольбами рушниць, забивали цвяхи в очі, в ніздрі, в хребет». Мертві тіла НКВДисти скидали в криниці. За час розкопок було знайдено 74 жертви більшовизму. 

Серед них було опізано останки Негрича Дмитра, псевдо «Мороз» (1909 – 1945) – сотенного УПА, Кунинича Дмитра, псевдо «Калина» (1912 – 1950) –стрільця сотні Мороза, Симчича Михайла, псевдо «Карпо» (1908 – 1950), Урбановича Михайла, псевдо «Сивий» (1894 – 1949).

 

В травні 1948 року сюди привезено та вкинуто в криницю полеглих у нерівному бою з енкаведистами поручника УПА, сотенного Юрія Долішняка-«Білого» та його побратимів.

 

12 серпня 1990 року відбулося урочисте перепоховання жертв комуністичного терору в Яблунові.

 

На цей запізнілий похорон тоді зійшлися тисячі людей. Біля колишнього НКВД, неподалік місця, на якому через рік було розпочато будівництво Яблунівської церкви, висипано могилу, а на ній у 1993 році споруджено пам’ятник.

 

Світла пам’ять. 

Статус жертви дає моральне право на співчуття, але він не дає права на рівноправне партнерство

Ще зовсім недавно здавалося, що українсько-польські взаємини вийшли на такий високий рівеньпозитиву, що повернення до політики звинувачень та ультиматумів неможливе. Що боротьба проти спільного кривавого ворога відсуне на маргінес історичні образи і дозволить об’єднатися навколо найактуальніших завдань. Проте реальністю став антагонізм пам’ятей поляків і українців. При тому, що президент України Володимир Зеленський стоїчно уникав втручання в історичну політику держави. «Обпікшись» на кількох неприємних моментах із польськими візаві, він вирішив змінити підходи і запропонував ідею створення Українського національного пантеону. Насправді – ідею, розраховану «на потім», а зараз – щоб розпочати у суспільстві внутрішню дискусію щодо власної історичної ідентичності, яка має привести до трансформації від образу «нації-жертви» до постави героїчного народу.

Це має відбуватися не тільки без нав’язування, позбавлення права голосу чи застрашування, але й без хвилевої кон’юнктури. Це має бути зріла дискусія в суспільстві, яке реально на очах усього світу творить нову історичну реальність. Творить нову шкалу цінностей та оцінок, у тому числі історичних. Робить це не на підставі міфів і бурхливих фантазій про минуле, а щоденним життям, яке боронить не тільки себе і свою землю, але й захищає демократію та європейські цінності від новітнього фашизму.

Вибіркова емпатія офіційної Варшави та нацистські заклики до етнічних чисток серед польських чиновників

Навколо «польської чутливості» Яцека Куроня 

У 22-гу річницю його смерті

Яцек Куронь

Наближення 80-ї річниці трагічної акції «Вісла» у 2026 році польський політикум зустрічає у стані гострої шовіністичної істерії, яка змусила б здригнутися архітекторів європейського примирення.

Замість втілення державницького заповіту Яцека Куроня про Річ Посполиту багатьох народів, сучасна Варшава впевнено скочується до легалізованого ксенофобського етноцентризму. Поки Інститут національної пам’яті Польщі цинічно закриває очі на депортації українців, тавруючи УПА виключно як «геноцидне формування», ультранаціоналістичні кола вимагають відібрати найвищі державні нагороди у Володимира Зеленського та влаштувати чистки «неполяків» в урядових кабінетах. Вибіркова «польська чутливість», яка вимагає беззастережних ексгумацій на Волині, водночас продовжує саботувати увічнення пам’яті замордованих українських дітей у Сагрині та Павлокомі, наочно доводячи, що безкомпромісний голос совісті в сучасних польсько-українських відносинах остаточно програв виборчому популізму та історичному егоїзму. Іза ХРУСЛІНСЬКА розмірковує навколо «польської чутливості» Яцека Куроня.

Наближається двадцять друга річниця смерті Яцека Куроня. Я не планувала писати чергову статтю про українську чутливість Яцека ані про його бачення польсько-українських відносин. Однак у контексті подій та скандалів останніх тижнів, пов'язаних із вимогою відібрати орден Білого Орла у президента України Володимира Зеленського й істерією навколо Української повстанської армії, я вирішила не змовчати. Каменем, який зрушив мою незгоду, стали ганебні вимоги здійснювати "етнічну чистку" серед державних чиновників і шукати серед них неполяків, зокрема українців. Такий постулат родом із нацистської Німеччини вжахнув не одного тверезомислячого громадянина нашої країни.

Джеффрі Сакс: проєкт «Великий Ізраїль» руйнується

Професор Джеффрі Сакс розповів про проєкт «Великий Ізраїль», про те, що мається на увазі під цим поняттям і який вплив ця концепція справила на ситуацію на Близькому Сході.

Ізраїль — це держава, створена у 1948 році в певних кордонах після проголошення незалежності на основі плану поділу Палестини, схваленого Генеральною Асамблеєю ООН у 1947 році, у перші роки існування Організації.

Проголошення незалежності Ізраїлю викликало опір з боку арабських держав і призвело до війни, оскільки вони відкинули цей план поділу.

Слід зазначити, що сам план не мав обов'язкового характеру. Це була лише рекомендація Генеральної Асамблеї ООН. Проте Ізраїль використав його як підставу для одностороннього проголошення незалежності.

У ході війни 1948 року Ізраїль здобув перемогу і розширив контрольовану територію.

Потім, у 1967 році, відбулася так звана Шестиденна війна. Досі існують різні версії щодо того, хто саме її спровокував, однак сам підсумок війни не викликає сумнівів.

У результаті Ізраїль зайняв решту території колишньої підмандатної Палестини, яка перебувала під управлінням Великої Британії. Іншими словами, після війни 1967 року Ізраїль уже контролював практично всю територію колишньої британської Палестини.

Читайте також: Як США та Ізраїль зламали систему безпеки на Близькому Сході — і чому це обернеться кінцем для самого Ізраїлю

Пізніше, після укладення мирної угоди між Ізраїлем і Єгиптом, Синайський півострів, захоплений у 1967 році, було повернуто Єгипту. Проте Ізраїль зберіг контроль над трьома основними територіями з численним палестинським арабським населенням: сектором Гази, Західним берегом річки Йордан і Східним Єрусалимом.

Саме для позначення прагнення зберегти контроль над усіма територіями, зайнятими в ході Шестиденної війни, і не допустити створення незалежної палестинської держави використовується термін проєкт «Великий Ізраїль».

Коріння цієї концепції сягає самих витоків ідеї створення єврейської національної батьківщини — до Декларації Бальфура, ухваленої в період, коли Палестина перебувала під британським мандатом. Слід підкреслити, що це була лише одна з ідеологічних ліній сіоністського руху, а не єдина його концепція.

Польща ділить вбитих цивільних на «правильних» поляків та «неважливих» литовців, білорусів чи українців

У 2020 р. в польському Білостоці на будинках вивісили величезні біл-борди з постаттю Зиґмунта Шендзєляжа «Лупашка» - командира 5-ї Віленської бригади Армії Крайової. У Польщі його посмертно підняли до рангу національного героя, свідомо закриваючи очі на те, що цей підрозділ АК вчиняв криваві воєнні злочини проти мирного населення.

Документи чітко фіксують факти його біографії, які підпадають під визначення злочинів проти людяності.

23 червня 1944 р. у відповідь на вбивство поляків литовською колабораціоністською поліцією, загін «Лупашки» провів каральну акцію в литовському селі Дубінгяй та його околицях. Замість ліквідації комбатантів, солдати АК розстріляли мирних жителів. Серед загиблих більшість становили жінки, немовлята та люди похилого віку. Наймолодшій жертві було лише 2 місяці. У сучасній Литві ці дії офіційно визнані військовим злочином.

У 1945-1946 рр. підрозділи «Лупашки» розгорнули брутальні «пацифікації» православних білоруських сіл на сході Польщі. Спалення житлових будинків, грабунки та масові розстріли цивільних виправдовувалися «підозрами у співпраці з комуністами». Для польських бойовиків релігійна та етнічна приналежність місцевих селян ставала автоматичним вироком.

Бригада «Лупашка» також відповідальна за спалення українського села Вилюки в ґм. Дубичі-Церковні та інших українських сіл у травні 1945 року. Жителі с. Вилюки належали до православного автохтонного населення Підляшшя та чітко ідентифікувало себе українцями. Офіційним приводом для нападів на села була нібито «співпраця місцевих із радянським режимом». Проте насправді акції носили характер етнічних чисток та залякування, з метою змусити українців виїхати до «до матушки Росії» в межах тодішнього обміну населенням.

У Польщі «Лупашка» вважається одним із головних облич культу Армії Крайової. Його ім'ям називають вулиці, йому встановлюють пам'ятники, а Інститут національної пам'яті Польщі десятиліттями ретушує його біографію, виправдовуючи вбивства жінок і дітей «контекстом війни» або «актами помсти».

Сьогодні Навроцький вимагає від України засудження спадщини УПА через події на Волині у 1943 році. Водночас у Польщі канонізують офіцерів АК, чиї руки по лікті в крові литовських, білоруських та українських дітей.

Коли українці говорять про складний історичний контекст, Варшава називає це «виправданням геноциду». Коли польські історики виправдовують дії «Лупашки» в Дубінгяй - це називається «трагічною військовою необхідністю».

Польща ділить вбитих цивільних на «правильних» поляків та «неважливих» литовців, білорусів чи українців. А тому будь-які заклики Варшави до історичної справедливості виглядатимуть виключно як маніпуляція та подвійні стандарти.