Авдіївський район оборони ЗСУ все не хоче ставати "фортецею Бахмут". І ймовірність цього з кожним наступним днем продовження карколомної, у прямому розумінні цього слова, Авдіївської наступальної операції російських окупаційних військ стає дедалі менше.
У зв'язку з цим цілком закономірно постало питання: як взагалі у російського військового командування народилася ідея оточити саме Авдіївку і чому в нього так туго виходить?
Спробуємо розібратися.
У Кремлі сказали "треба"
Справжніх причин дві – політична та військова. З військовою все зрозуміло: Авдіївка просто "напрошувалась" на те, щоб російські війська спробували її оточити.
З погляду будь-якого військового нинішня "Авдіївська операція" російських окупаційних військ, безсумнівно, представлялася ДО її початку цілком обґрунтованою. Так би мовити, класика жанру – дуже зручний нарис лінії фронту, зручні комунікації для матеріально-технічного забезпечення майбутніх ударних угруповань, а також їхнього оперативного розгортання, можливість провести всі "підготовчі заходи" потайки. Ну, і відстані (а значить, розмах і глибина майбутньої операції) для того, щоб досягти більш-менш вагомого результату – далеко не позамежні, не потребують зосередження справжніх військових орд у стилі Другої світової.
Здавалося б: наступай, проривай – отримаєш результат. Тим більше що перевага у кількості сил і засобів явно була на боці російських військ. Проте вже тижневі спроби російського командування "розіграти" цей класичний сценарій "на оточення" буксує. Причому очевидно, що втрати наступаючої (російської) сторони не вкладаються навіть у розпливчастий термін "високі", вони в реальності просто позамежні.
А от із політичною причиною – трохи складніше. Правлячому нині в Кремлі режиму старих чекістів із кримінальними замашками, очевидно, найближчими місяцями гостро необхідний "позитивний результат" на фронті. Причому як із внутрішньоросійських міркувань, так і з зовнішньополітичних.
Навесні в Росії буде короткостроковий, проте досить небезпечний з погляду стабільності політичної системи так званий "електоральний акт" під назвою "вибори президента Російської Федерації". І хоча в реальності це профанація, проте саме в цей період цілком можливі всілякі неприємні "дестабілізуючі" явища і ситуації. Причому, що характерно, як з боку незадоволених "імперців" (у цьому сенсі "евонне благороддя" мосьє Гіркін зовсім невипадково гріє шконку в СІЗО), так і з боку нібито "аполітичної" маси російського глибинного народу, якого явно не дуже спокушають перспективи ще протягом тривалого часу тягнути на цвинтарі значну кількість свого працездатного чоловічого населення.
Із зовнішньополітичними причинами – не все так просто. Воно, знаєте, у вузькому колі диктаторів прийнято регулярно хвалитися своєю військовою маскулінністю. Будь-якими там перемогами та досягненнями на військовій ниві. Тим більше коли щось просиш – наприклад, пару-другу тисяч тонн артилерійських снарядів, кілька сотень дронів, ну чи там бронежилети для своїх "заголених" мобиків.Це ж, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Одна справа розмовляти з "товаришем Сі" в Пекіні в умовах, коли твої війська "успішно оточують Авдіївку", і зовсім інше, коли твої війська, втрачаючи десятки одиниць танків і бойових броньованих машин, а також встилаючи сотнями трупів та поранених околиці Авдіївки, просуваються на 150-300 метрів за 5-6 днів.З іншого боку, всякі там полохливі бюргери в Європах і "англосакси", які знахабніли, – вони без регулярних жахливих "перемог" російського війська, так щоб "у щебінь", перестають боятися і норовлять перейти "червоні лінії". АТАКАМСи, розумієш, роздають направо-наліво, "нацистських" пілотів на свої літаки натягують, ну і так далі за списком.
З погляду кремлівських маразматиків, ХАМАС там, війна в Ізраїлі, непередбачуваний Іран – це "добре, але мало". Потрібно було щось схоже на Курську дугу – нехай і в мініатюрі. Так щоб наочно, барвисто та розгромно для ЗСУ. А отже – для всієї злобної НАТи.
Тож з якого політичного боку не подивись – Кремлю потрібна була перемога з розряду "одна на всіх, ми за ціною не постоїмо".
У пошуках місця
Тому в певний момент російським військовим з боку "політичного керівництва" РФ було поставлено завдання – забезпечити "перемогу". Ось вони в міру своїх сил та оперативно-стратегічної уяви знайшли "в обличчі" Авдіївського району оборони ЗСУ саме те місце, де, на їхній погляд, цілком можливо було швидко і "не за всі ресурси" забезпечити цю саму гостро необхідну "перемогу".
Причому в російському генштабі, як, втім, і в самому Кремлі, хотіли б організувати та провести щось масштабніше, ніж локальний наступ з обмеженими цілями в районі м. Авдіївка. Але, очевидно, так звана "Объединенная группировка ВС РФ на Юго-Западном ТВД" нині перебуває не в тому стані, щоб "завдавати глибоких ударів, що розсікають", стратегічного або нехай навіть оперативно-стратегічного масштабу. Тим більше коли доводиться оборонятися, принаймні, на двох оперативних напрямках.
Тут треба зробити кілька зауважень щодо планування та підготовки цієї самої Авдіївської наступальної операції російськими командними структурами відповідного рівня.
Зауваження перше.
Очевидно, що досить вагомим "конкурентом" Авдіївці виступав так званий Куп'янський напрямок. Там також, як і в районі Авдіївки, було дотримано цілої низки попередніх умов, які я перерахував на початку матеріалу. За винятком двох ключових – оперативної раптовості, на яку явно розраховувало російське військове командування, там досягти було набагато важче, ніж під Авдіївкою (про переміщення та перегрупування у складі угруповання російських військ "Запад", що оперує на цьому напрямку, останнім часом не говорив лише лінивий військовий експерт).
Крім того, шансів "оточити і рішуче розгромити", згідно з постулатами радянської військової школи оперативного мистецтва, там було значно менше, ніж під Авдіївкою.
Зауваження друге.
Видати за "рішучу перемогу" цілком ймовірний зрив українського контрнаступу в Південній операційній зоні також ПОКИ було неможливо. Просто тому, що він "остаточно не зірваний". ЗСУ продовжують активні наступальні дії, принаймні, за одним напрямком – Мелітопольським.
І зауваження третє.
Для організації, підготовки та проведення операції в районі Авдіївки не потрібно переміщувати значну масу військ. Вони й так були розгорнуті. Головним чином, це 8-ма загальновійськова армія Південного військового округу, включно з її 1-им армійським корпусом (АК) практично в повному складі, а також ціла низка частин і підрозділів 20-ї та 150-ї мотострілецької дивізії (мсд) цієї армії. Їх залишалося лише доукомплектувати та поповнити.
Виходячи із сказаного вище, а також низки інших оцінок і висновків, очевидно, російське військове командування й ухвалило у певний момент остаточне рішення про проведення цієї операції саме в районі Авдіївки.
Що випустили з уваги
Я зараз не буду детально описувати, як саме почалася операція РОВ, як протікає і чим, на мій погляд, вона закінчиться. Але зроблю певні оцінки, виходячи з наявної у мене інформації.
При плануванні та організації своєї "Авдіївської наступальної операції" російське командування явно не врахувало цілу низку факторів, що суттєво вплинули та продовжують впливати на її хід.
А саме:
– Українська армійська розвідка доповнена, очевидно, відповідною інформацією від країн-союзників, виявилася цілком здатною розкрити суть та зміст усього процесу підготовки операції. Особливо в контексті реалізації намірів противника створити рішучу перевагу в силах та засобах на вибраних ділянках та напрямках. Тому з оперативною раптовістю російському командуванню довелося у цьому випадку розпрощатися.
– Противник також не зміг створити переваги у контрбатарейній боротьбі на цьому напрямку. Отже, українська артилерія отримала можливість надавати досить ефективну вогневу підтримку своїм військам, що обороняються. Опанування вогневою ініціативою, насамперед в артилерійському сегменті, це явно не про російські війська під Авдіївкою.
– Рівень бойового управління та взаємодії в частинах та з'єднаннях російських військ, задіяних в операції, особливо в тактичній ланці, явно не відповідав поставленим завданням та заданому темпу наступу. Російське командування не могло цього не знати, проте спланувало дії своїх військ таким чином, що їм залишалося лише одне з двох – або "імпровізувати" вже під час справи, або бути розгромленими в лобових атакуючих штурмових діях. Деякі намагалися "імпровізувати", але значна частина атакуючих підрозділів просто і невигадливо "виконувала завдання". Тобто діяла в рамках "плану" абсолютно відкрито та невигадливо – переміщення в батальйонних/ротних колонах, потім розгортання на відповідних рубежах у бойовий порядок тощо.
Список цієї "неучтьонки" можна продовжувати... Але доходимо висновку.
На мій погляд, Авдіївка цілком може повторитися. Причому саме там, де російське командування побачить порівняно швидкий і порівняно легкий спосіб "перемогти". Нині на фронті таких напрямів та ділянок не так уже й багато.
Костянтин Машовець
