Береза Картузька: карали за те, що були українцями

90 років тому 17 червня 1934 року за підписом президента Польщі Ігнація Мосціцькі утворили концентраційний табір Береза Картузька здебільшого для розправи над українцями – членами ОУН, які боролися за Українську незалежну державу.

Концтабір розташовувався у місті Береза Картузька (нині – місто Береза, Білорусь) в Західній Білорусі за 92 км від міста Брест. Ці землі у той час входили у склад Польської держави. Назва «Картузька» походить від костьолу чину картезіанців, у якому розташовувалося приміщення концтабору.

Утворення табору Берези Картузької було відповіддю на українсько-польське протистояння у Східній Галичині та на Волині. Польща, отримавши у 1919 році Галичину, за рішенням Паризької мирної конференції згодом мала надати їй автономію.

Будівлі концтабору Береза Картузька

Натомість поляки почали активну колонізацію українських земель, що суперечило Версальському мирному договору. Від 21 липня 1924 року польський уряд вилучив з ужитку українську мову в урядових установах і розпочав закривати українські школи й церкви.

Зокрема, у 1911 році в Галичині було 2420 українських шкіл, а в 1937 році тільки 352; на Волині й Холмщині з 540 українських церков залишилося 60, причому 150 перевели у римо-католицькі, а решту – знищили.

На протест українських селян польський уряд відповів політикою «пацифікації» (втихомирення), коли сотні українців побили, а їхні культурні й економічні установи знищили. Через два роки Ліга Націй засудила ці польські дії. Утім, авторитарна влада продовжувала свої репресії.

 

Щоб привернути до них увагу світу 15 червня 1934-го, бойовик Організації українських націоналістів Микола Лемик у центрі Варшави вбив міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Як реакція на цей атентат, 12 липня 1934 року для політичних опонентів, насамперед українців, у Польщі відкрили концентраційний табір, який очолив Болеслав Грефнер.

Головною метою ув’язнення у Березі Картузькій було морально-психологічно зламати осіб, які «загрожують безпеці, спокоєві та громадському порядкові», щоб вони надалі не могли протистояти державній владі. Ув’язнення відбувалося на підставі постанови відділення поліції без слідства та суду.

Полонених тримали три місяці, потім відпускали, пропонуючи підписати «покаянну розписку». Якщо людина відмовлялася, вона знову отримувала три місяці Берези Картузької. Заборонялося вживати термін «в’язень», відтак арештованих позбавляли частини прав, якими користувалися в’язні.

Керівництво Берези Картузької

У Березі Картузькій найбільше утримували українців із Галичини та Волині, серед них були члени ОУН, особи, підозрювані в приналежності до ОУН, 40 членів «Карпатської Січі», священники, українська інтелігенція.

У сусідніх камерах також перебували члени Компартій Західної України та Білорусі, польські опозиціонери.

З 1934 до 1939 років тут були ув'язнені багато активних членів національного та революційного руху в Західній Україні: Тарас Бульба-Боровець, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Дмитро Грицай, Володимир Янів, Богдан Кравців та багато інших.

У перші роки у концтаборі нараховувалося 250-300 в'язнів, а під кінець 1938 року – їх було 7112. З 1934 до 1939 рр. через стіни Берези Картузької пройшло 10 тисяч людей.

Табір охороняли близько 200 поліцаїв із вівчарками. По периметру було протягнуто п’ять рядів колючого дроту, за ними широкий рів із водою, далі – дротяна огорожа з високою напругою. На кутах внутрішнього двору стояли семиметрові дерев’яні вежі з кулеметними гніздами.

Умови в концтаборі 

Умови перебування в концтаборі були жахливі. В’язні носили полотняну одежу з круглою полотняною шапкою. На ногах — дерев’яні черевики. На спині — номер розміром 20 на 20 см. Менший нашивали спереду на лівому рукаві.

Ув’язнені на виклик замість прізвища називали лише свій номер. Таким чином принижували людей, що вони ніхто, а лише порядковий номер. Камери з цементною підлогою постійно поливали водою, щоб в’язні не могли сидіти.

Їх же спеціально «набивали» у невеликі приміщення: в одній камері могло бути до сорока ув’язнених. Годували дуже бідно: на добу давали 400 грамів тухлого липкого хліба, на сніданок — пів літра рідкої кави, а на обід та на вечерю — по три чверті літра рідкого супу.

Арештованим було відмовлено у найелементарніших речах, які можна було отримати лише з дому. Українцям забороняли взагалі розмовляти, а за українську мову жорстоко карали, також не дозволяли писати нею листи додому.

Вони впродовж пів року принципово не писали листи польською мовою, відмовлялися нею спілкуватися. За це доводилося терпіти холод, побої, знущання та приниження. Фізичне знущання над ув’язненими шляхом побиття в Березі Картузькій було повсякденною реальністю.

 

Позаду руїни колишньої казарми. Там тримали в’язнів. У бетонній коробці, що попереду, кажуть, був карцер

Тут ніхто не затримувався надовго. Багато полонених із концтабору потрапляли у місцеву психіатричну лікарню. Керівник тюрми Болеслав Грефнер часто повторював, що з Берези Картузької дві дороги: або в божевільню, або на власний похорон.

Хоч в’язнів не розстрілювали, але муштра була такою тяжкою, що багато хто вмирав, не витримуючи фізичних тортур. У Березу Картузьку свідомо підбирали тих поліцейських, які вже «відзначилися» в інших тюрмах жорстокістю до в’язнів.

Через те українці, що побували в Березі, а згодом сиділи в нацистських концтаборах, відзначали, що за Польщі умови перебування були складнішими.

Найвідоміші українці — в’язні Берези в перший рік її існування:

Базилевич Роман — інженер, конструктор мостів;

Бжеський Роман — професор, історик, літературознавець і художник;

Боровець Тарас — у майбутньому засновник загону «Поліська Січ», отаман «Тарас Бульба»;

Волошин Ростислав — у майбутньому член Проводу ОУН та УГВР;

Гасин Олекса — у майбутньому шеф штабу УПА, відомий під псевдом «Лицар»;

Горбовий Володимир — адвокат (зокрема, Степана Бандери);

Грабець Омелян — у майбутньому командир УПА–Південь під псевдонімом «Батько»;

Грицай Дмитро — у майбутньому генерал УПА, шеф штабу УПА;

Климів Іван — у майбутньому крайовий провідник ОУН «Легенда»;

Богдан Кравців — перший крайовий провідник ОУН, відомий поет і журналіст;

Старух Ярослав — у майбутньому крайовий провідник ОУН, Лицар Золотого Хреста Заслуги;

Шухевич Роман — у майбутньому генерал-хорунжий УПА «Тарас Чупринка»;

Янів Володимир — у майбутньому ректор Українського вільного університету, голова Наукового товариства імені Шевченка у Європі.

З початком Другої світової війни концтабір табір у Березі Картузькій закрили. Всіх ув'язнених звільнили. В таборі утримували німецьких військовополонених, а також диверсантів та шпигунів — дванадцять із них піддали військово-польовому суду та розстріляли.