За мотивами аналітичних есе сера Лоуренса Фрідмана «Відтворення та зміна режиму» та «Помста війни»
Є війни, які закінчуються поразкою на полі бою, а є війни, де поразка починається всередині країни з тріщини, яка йде фундаментом влади. Лоуренс Фрідман, один із найшанованіших військових стратегів у світі, людина, чиї книги вивчають у штабах НАТО, говорить про це гранично ясно.
Путін припустився помилки, яка не просто послабить Росію, вона її знищить зсередини. І проблема навіть ні у санкціях, ні в Заході, ні у військовому провалі.
Головна помилка – це сама логіка війни проти України, яка перетворила російську систему на самогубний механізм.
Путін увійшов до війни впевненим, що коротка спецоперація зламає Україну за дні, а світ буде змушений упокоритися. Але тут виявилася перша помилка.
Катастрофічне недооцінювання волі до опору ( українців). А Фрідман завжди говорив: "Перемагає не той, у кого більше танків, а той, у кого сильніша стратегія та мотивація".
Росія прийшла із силою, але без реального плану.
Україна зустріла війну без страху. Путін припускав, що блискавична операція призведе до швидкої капітуляції Києва та зміни влади. Але навіть на папері цей план був абсурдним. Щоб взяти країну з населенням 40 млн, у Росії було всього 190.000 солдатів. Це не армія для окупації, це армія для самогубства.
І Фрідман вказує на кореневу причину: політична зарозумілість та віра в міф про власну непереможність зруйнували стратегічне мислення Кремля.
Але проблема глибша. Логіка війни Путіна ґрунтувалась на помилці, що перемога принесе зміцнення режиму. Фактично ж війна одразу зробила владу залежною від насильства, мобілізації та репресій.
Країна, яка не мала виразних цілей розвитку, тепер взагалі живе лише війною. І це те, що Фрідман називає стратегією без виходу. Така стратегія неминуче обертається внутрішнім розпадом, тому що вона не має точки завершення. Немає перемоги, немає миру, немає перемир'я. Залишається лише вічна війна, яка пожирає свого господаря.
З початком війни пропаганда обіцяла швидке вирішення питання, нову геополітику, визволення України. Сьогодні ці слова звучать як глузування. Фрідман пояснює: "Плани Кремля рухнули не на фронті. Вони рухнули в головах тих, хто їх придумав".
Війна не зміцнила владу, вона перетворила її на заручницю самої себе. Російська система тепер живе у парадигмі страху.
Страх визнати провал стратегії, страх зупинитися, страх показати слабкість, страх перед власним народом, який має зазнавати нескінченних жертв заради чогось. Але заради чого? Відповіді немає.
Влада не може її дати, бо її не існує.
Будь-яка війна має три ресурси: люди, економіка і сенс.
Росія втратила всі три:
1. люди, мобілізація знищує якість суспільства. Освічені їдуть, бідних відправляють на фронт.
2. Економіка не може бути успішною, якщо вона будується на військовій мобілізації.
3. Сенс зникає, коли війна перетворюється на рутину, а перемога на міф.
І тут з'являється головний удар Фрідмана: «Війна без стратегії – інструмент самознищення».
Путін може продовжувати наступати, кидати людей, витрачати мільярди, загрожувати світу, але він програє там, де починається справжня міць держави у стійкості.
Поки що пропаганда пояснює, що Росія не програла, вона не помічає очевидного. Росія вже перебуває у стані стратегічної поразки не тому, що відступила на фронті, а тому, що зруйнувала своє майбутнє. Війна поглинула ресурси, знищила горизонт розвитку та перетворила країну на ізольовану військову зону. Це не переможний шлях, це траєкторія деградації.
Фрідман попереджав: якщо політичне керівництво розпочинає війну, думаючи, що контролює ситуацію, воно завжди помиляється. війна як хімічна реакція. Її можна запустити, але не можна зупинити без руйнувань.
І сьогодні Росія вже всередині цієї реакції. Країна воює не за перемогу, вона воює, щоби не програти. А це є програш.
Якщо ти думаєш, що це межа, ні, це лише початок, бо руйнація режиму починається зсередини. І Фрідман пояснює, чому війна запускає розпад влади крок за кроком.
Коли держава вступає у війну, вона завжди змінюється. Але питання: як?
Демократії стають жорсткішими, збираються навколо мети та шукають перемогу через єдність. Авторитарні режими змушені посилювати репресії, бо бояться правди більше, ніж ворога. І це ключове спостереження Лоуренса Фрідмана.
Війна в Україні не лише не посилила путінський режим, вона зробила його залежним від страху.
Проект, який мав утвердити велику Росію в історії, перетворив країну на обложений бункер, де сенс влади просто вижити.
У момент, коли війна пішла не за планом, Кремль опинився перед вибором. Визнати помилку, шукати вихід чи подвоювати ставку і йти глибше у військову диктатуру.
Путін обрав друге.
Це не стратегія, це панічна реакція системи, яка не знає, як існувати без ілюзії перемоги. Влада почала будувати новий наратив. Росія воює не з Україною, а з НАТО та Заходом. Це заклик виправдовувати провали нескінченно. Чим довше йде війна, тим простіше пояснювати поразку колосальною силою ворогів і важче визнати свою слабкість. Так формується логіка нескінченної війни, про яку Фрідман говорив ще 2017 року.
Авторитарні лідери завжди продовжують війну довше, ніж дозволяють їхні ресурси. Їм легше кинути країну в конфлікт, що виснажує, ніж визнати помилку і втратити владу.
Це саме те, що сьогодні відбувається у Росії. Влада стала заручницею створеної їй реальності. Щоб не впасти, їй потрібно продовжувати війну за будь-яку ціну.
Це не вибір, це смертельна залежність. Але ціна цієї залежності – руйнація внутрішнього балансу країни.
Путінський режим ніколи не був тоталітарним. То була авторитарна система з елементами контрактного контролю. Влада не чіпала тих, хто не лізе у політику. Але війна все змінила.
Щоб продовжувати мобілізацію, влада має придушувати невдоволення. А щоб придушувати невдоволення, вона перетворює репресивний апарат на основу управління. Так виникає параліч суспільства. Люди бояться не лише виступати, а й навіть думати вголос. Будь-яка незгода тепер екстремізм та зрада.
Фрідман називає такі системи падаючими автократіями. У них влада стає крихкою не через опір громадян, а через неможливість керувати реальністю, яку сама створила. Росія саме туди рухається. У країні заборонено не протест, заборонено сумнів.
Не можна ставити запитання, не можна обговорювати втрати, не можна говорити про корупцію армії, не можна питати, навіщо гинуть тисячі людей. Табуйована правда не зникає, вона просто йде під шкіру суспільства і перетворюється на накопичену ненависть. Це і є політична міна уповільненої дії.
Ключовий удар по стійкості режиму завдає мобілізації. Вона руйнує головний психологічний контракт Путіна із суспільством. Війна – це десь далеко. Після мобілізації війна прийшла до кожного будинку. Влада перестала бути захистом. Вона стала погрозою. І ось що важливе. Мобілізація може бути повторена навіть три, навіть чотири рази, тому що ця система не знає іншого способу воювати.
Але кожен новий етап мобілізації – це мінус лояльність, мінус довіри, мінус терпіння. Це не гуртує країну, це повільно підпалює її зсередини. Економіка теж перетворюється на інструмент придушення. Військова мобілізація потребує ресурсів, і вони приходять не з нових перемог, а з кишень громадян. Зростання податків, прихована інфляція, дефіцит робочих рук, зниження якості інфраструктури, корупція в оборонних закупівлях.
Усе це не тимчасові витрати, а нова норма. Росія перетворюється на економіку військової залежності, де фінансування війни важливіше за якість життя.
І тут з'являється ключова думка Фрідмана.
Війна робить режим уразливим не зовні, зсередини. Поки армія зайнята на фронті, режим змушений посилювати внутрішній контроль. Але кожен крок цього посилення веде до руйнації легітимності. Коли влада починає боятися свого народу, вона програє стратегічно, навіть якщо утримує фронт. У цьому полягає друга фаза поразки Росії: ерозія влади.
Цю поразку не видно відразу. Воно не звучить у новинах, її не показують на карті бойових дій, але вона відбувається щодня у вигляді падіння довіри, втоми, розчарування та тихого опору, який ще не оформлений публічно, але оформиться, бо війна створює таких людей мільйонами. Людей, яким більше нема чого втрачати. Те, що ми зараз бачимо, лише початок.
Війна вже перестала бути зовнішньою, вона стала внутрішньою. І якщо Путін думає, що головний ворог Росії – Україна чи НАТО, він помиляється.
Головний ворог путінської системи – це сама путінська система.
І саме цього Фрідман бачить неминучий фінал режиму. Але як почне руйнуватись ця конструкція, це ми розберемо у третьому блоці.
Це не скажуть на телебаченні, але це є факт. Путін уже не єдиний центр влади у Росії. І це не припущення та не фантазія. Це результат самої війни.
Фрідман називає це законом автократії у стані затяжного конфлікту. Коли держава не може перемогти зовнішнього ворога, у ньому з'являються нові сили, які претендують на владу. Саме це зараз і відбувається.
Кремль думав, що війна згуртує еліти навколо Путіна, але сталося протилежне. Війна дала елітам зброю проти самого Путіна, силу шантажу.
Тепер кожен силовий гравець, кожне кланове угруповання може говорити Кремлю: "Без нас ти війну не виграєш". Армія, ФСБ, ПВКшники, губернатори, великі корпорації, всі вони набули нового рівня свободи.
Путін більше не контролює системи. Він балансує на ній як людина, яка втратила керування поїздом, але біжить вагонами, намагаючись утримати рівновагу.
Перші тріщини стали помітними після провалу наступу 2022 року. В армії почалися конфлікти між генералами. Командувачі фронтів звинувачували один одного в помилках, а політичні куратори у Москві почали шукати винних, але не серед себе, а серед тих, хто на передовій. Саме тоді Путін втратив монополію на наратив.
З'явилися альтернативні джерела правды про війну. Telegram поляна, воєнкори, мілітаристські блогери ПВК та їхні командири. Пропаганда перестала бути централізованою. Навіть Кисельов та Соловйов уже не контролюють патріотичну аудиторію. Вона пішла в Telegram і прислухається до тих, хто ближчий до війни. У системі виник новий тип лідерів. Польові постаті війни, які залежить від Кремля, і вони стали новою реальністю.
Коли влада ставить все на війну, вона сама народжує тих, хто одного разу кине їй виклик. І ми майже побачили це 24 червня 2023 року. Похід Пригожина до Москви. Це був заколот заради влади, це був символічний акт розпаду вертикалі. Пригожин показав всій країні, що Москва не захищена, еліти нелояльні, армія деморалізована, а влада вразлива. І найстрашніше, він зробив це без плану і без армії вторгнення просто тому, що міг.
Після Пригожина усі в системі зрозуміли головне: силу можна брати. Її більше не обов'язково отримувати від Путіна. І цей страх Кремль намагається заглушити репресіями та показовою лояльністю, але це слабкість, що маскує панічну боротьбу за контроль. Силовики зростають у своїх амбіціях. Армійські генерали дивляться на владу як ресурс. Олігархи шукають шляхи порятунку своїх капіталів. Губернатори будують власні феодальні зони впливу. А суспільство воно мовчить. Але мовчання ніколи не означає лояльності. Це тиша перед катастрофою.
Режими рідко руйнуються з волі народу. Зазвичай вони розсипаються зсередини, коли еліти втрачають сенс у їхній підтримці. І це дуже важливо. Долю режиму вирішують не мітинги та не протести. Її вирішує момент, коли еліти перестають вірити у майбутнє режиму. І війна пришвидшує саме цей процес.
Росія входить у фазу політичного розщеплення.
Згори Кремль, який намагається утримати контроль. Збоку силові групи, які хочуть перерозподілу влади. Знизу - стомлене та знекровлене суспільство.
Усередині вибухонебезпечна суміш ненависті, страху та бажання вижити за будь-яку ціну. Це нестабільність. Це ідеальні умови для внутрішнього вибуху.
І головний висновок: війна не зміцнює режим. Вона створює умови щодо його заміни.
Ідея безальтернативного Путіна померла. Питання вже не в тому, чи буде наступник. Питання в тому, хто візьме владу і якою ціною, тому що будь-хто, хто прийде після Путіна, отримає країну, розірвану війною та корупцією, з виснаженою армією та суспільством, яке ненавидить все, що пов'язане з Москвою.
І це підводить нас до наступного етапу – фінальної фази розпаду. Фаза, де війна вдарить по найголовнішому економіці та часу.
Чому Росія вже не зможе відновитись і навіть перемога на фронті її не врятує?
Є момент, після якого не можна повернути назад. Момент, коли поразка стає незворотною не на полі бою, а в часі.
Лоуренс Фрідман наголошує: найстрашніша втрата - це втрата майбутнього. Держави помирають не від виснаження, а від втрати сенсу. Саме у цій фазі сьогодні знаходиться Росія. І це не аналітика, це діагноз.
Війна в Україні не просто помилка Кремля. Це історичний розлом, який назавжди змінив траєкторію Росії.
Навіть якщо уявити неймовірний, припустимо, фронтовий успіх, захоплення нових територій або навіть вимушене перемир'я, нічого вже не повернеться назад, бо війна знищила три стовпи, на яких тримається будь-яка держава: економіку, час і сенс.
Поки пропаганда розповідає про рекордне зростання ВВП, навіть людина без економічної освіти розуміє, що це статистика військової бульбашки. ВВП зростає не тому, що країна розвивається, а тому, що мільярди спалюються у виробництві зброї, яка завтра лежатиме у вигляді металобрухту на полі бою.
Це не зростання, це судома системи, яка живе на мобілізації бюджету. Військові витрати перевищують 40% федеральних витрат. Економіка працює не так на розвиток, як на утримання війни. На охорону здоров'я менше, ніж на снаряди, на освіту менше, ніж на цвинтарі та виплати вдовам. Росія не будує, вона проїдає себе. І це не відновити жодною націоналізацією еліт і не закрити експортом нафти до Азії, бо війна не дає країні капіталів, технологій, кадрів та довіри. А без цього нема майбутнього.Друге – втрата часу.
Навіть якщо завтра війна зупиниться, цей час уже втрачено. Україна за 2 роки зробила більше інституційних реформ, ніж Росія за 20. Європа перебудувала енергетичну стратегію, позбавилася залежності від Газпрому. НАТО розширилося. Фінляндія та Швеція стали частиною альянсу.
Світ прискорився, а Росія залишилася стояти. У історії є поняття втрачені десятиліття. Саме туди Росія вже летить.
Фрідман попереджає: держави, які обирають стратегію війни, замість стратегії розвитку, потрапляють до історичної пастки. Вони залишаються у минулому, поки світ рухається вперед.
Путін обіцяв повернення величі, але натомість він зацементував відставання Росії на десятиліття. Щотижня війни – це мінус один рік розвитку, і цього вже не виправити.
Третє – зникнення сенсу.
Жодна війна не може тривати довго без чіткої мети. США у В'єтнамі мала на меті стримування комунізму. У 1940-х виживання. Україна сьогодні за мету має свободу і незалежність. А в Росії яка мета?
"Денацифікація, демілітаризація, звільнення". Слова, які вже ніхто не сприймає серйозно. Навіть ті, хто підтримує війну, не можуть пояснити, заради чого вона йде.
Війна стала ідеєю, а функціоналом влади. Вона існує, бо без неї влада не втримається. Це і є кінцева поразка.
І ось тут Фрідман ставить крапку.
Поразка Росії неминуча, тому що ця війна руйнує саму Росію швидше за Україну.
Україна воює за життя. Росія воює за ілюзію. Україна мобілізує майбутнє, Росія спалює своє. Україна знаходить союзників. Росія накопичує ворогів. Україна стала нацією. Росія стала армійським табором із ядерною зброєю.
Війна не закінчиться швидко. Вона матиме наслідки, які Росія розгрібатиме поколіннями. І не має значення, скільки територій Кремль візьме чи втратить. Важливим є те, що втратить країна внутрішня: мислителів, інженерів, свободу, економіку, шанс на модернізацію, історичну опору. Все те, що робить країну сильною вдовгу, вже зруйновано.
Ця війна не про перемогу, вона про ціну, яку доведеться платити. І Фрідман дає простий прогноз: Росія може вижити, але не може перемогти.
І чим довше триватиме ця війна, тим коротшим буде вік путінської системи. Тому що кінцевий ворог Путіна не Україна та не Захід, і навіть не внутрішня опозиція.
Кінцевий ворог Путіна - ЧАС.
Сер Лоуренс Девід Фрідман, британський академік, історик, Королівський коледж, Лондон.
