1. Коли вчора мексиканська армія вбила лідера картелю CJNG («Нове покоління Халіско»), організація негайно перекрила дороги, атакувала аеропорти й паралізувала цілі регіони країни. Банди так не поводяться. Так поводяться держави, яким оголосили війну. CJNG контролює податки, суди, поліцію, соціальні виплати, насильство на своїх територіях, пропагує себе в соцмережах. Це не «майже держава», це держава іншого типу. Мексику часто називають failed state — країною, де держава зруйнувалася. Це неправда. Держава працює, просто поряд із нею працює інша. Картелі не заповнюють вакуум влади — вони конкурують за владу. Це принципово різні речі: у першому випадку зовнішньому чи внутрішньому стабілізуючому агенту потрібна «допомога слабким», у другому — боротьба з альтернативним сувереном.
2. «Сто років самотності» — не роман, а політичний підручник. Полковник Буендіа починав війну за справедливість, став владою, втратив сенс, розв’язав наступну війну, його нащадки повторили все спочатку. Макондо щоразу згорало й відбудовувалося з тими самими людьми на тих самих місцях. Механізм, за якого структура влади відтворює себе незалежно від того, хто її займає. El Mencho убитий. CJNG живе. Наступний El Mencho вже є. Так звана kingpin-strategy застосовується десятиліттями з одним результатом: лідер помирає, насильство зростає, з’являється новий лідер нового бренду. Макондо ніколи не закінчується.
3. Двісті років тому Болівар, Сан-Мартін та інші створювали держави не через парламенти й конституції, а через особисту армію та харизму. Інститут створювався під конкретну людину. Це працювало, і шаблон відтворюється досі. El Mencho — цілком собі каудильйо XXI століття. Че Гевара вчив: не потрібно чекати, поки сформується революційний клас — невелика озброєна група створює політичну силу самим фактом боротьби. Тут вам не Трір і навіть не Петроград. І це працює однаково для революціонерів і для картелів. Логіка залізна: щоб торгувати — неважливо чим, хоч авокадо, хоч фентанілом — потрібен контроль над територією. Контроль вимагає управління. Управління — це влада. Владу потрібно захищати. Це вже політика. Латиноамериканське суспільство шукає не інститут, а людину — патрона, захисника, «батька». Картелі не нав’язали себе суспільству. Суспільство саме їх породжує, зокрема й тому, що «біла» еліта в столицях повністю відірвана від «глибинного народу» в джунглях, тюрмах і фавелах. «Сікаріос» CJNG буквально належать до іншого антропологічного типу, ніж Андрес Мануель Лопес Обрадор чи Клаудія Шейнбаум.
4. У Сан-Паулу PCC починався як тюремний союз самозахисту в’язнів. Сьогодні — транснаціональна організація з присутністю в десятках країн, власними судами, соціальними програмами у фавелах і контрактами на постачання кокаїну з Болівії до Європи через Західну Африку. Із тюремної банди — в паралельну державу. У Колумбії Пабло Ескобар будував будинки для бідних, роздавав гроші в Медельїні, обирався до парламенту. Держава програла йому культурно задовго до військової перемоги. У Мексиці приблизно так само — з поправкою, геніально сформульованою Порфіріо Діас: «Бідна Мексика! Так далеко від Бога і так близько до США».
5. Наїб Букеле в Сальвадорі зробив те, що нікому до нього не вдавалося: кількість убивств упала до європейського рівня, MS-13 і Barrio 18 опинилися в тюрмах або в бігах. Захід аплодував. Але Букеле не переміг альтернативний суверенітет через інститути — він його поглинув, скориставшись тим, що країна маленька й компактна. Сам став каудильйо з абсолютним контролем над армією, парламентом і судами, позбавив тисячі людей прав, збудував мегатюрму на 40 000 осіб і заповнив її людьми без вироку й доказів. Це не перемога держави над картелями. Це синтез. Букеле — і інститут, і патрон в одній особі. Болівар із біткоїном і акаунтом у X. Працює, поки він живий, популярний і контролює насильство. Що буде після — відповідь у Маркеса. Полковник Буендіа теж вигравав війни.
