Напевно, ви знаєте, що в сьогоднішній Росії фактично відроджено так званий СМЕРШ — тобто організацію, яка в прифронтовій зоні вбиває власних солдатів. Відео з цими прив’язаними нещасними російськими солдатами, яких просто «обнуляють», — їх величезна кількість. Так от, сьогодні я, український історик, розповім вам про те, що сталося з попереднім СМЕРШем — організацією, яка так і називалася: «Смерть шпигунам».
Ви будете просто вражені, тому що виявилося: не просто половина з’їзду тодішньої компартії ВКП(б) виявилася іноземними шпигунами, але й перший і єдиний керівник цього самого СМЕРШу також виявився іноземним шпигуном — і навіть, уявіть собі, єврейським. Історія ця дуже показова. Принаймні, його саме так «призначили» в шпигуни.
Сьогодні цим СМЕРШем буквально марить уся російська політична тусовка. Рогозін навіть пропонував назвати літак «СМЕРШем». По суті, Росія відтворила ці структури так званої військової контррозвідки, які «обнуляють» російських солдатів і стоять у кілька шарів позаду них. Відповідно, ці гладкоморді, відгодовані «смершівці» фактично діють на фронті проти власних солдатів.
А що таке був цей СМЕРШ? Його створили у 1943 році.
І зараз я розповім не просто про нього, а про його керівника — першого й єдиного. Прізвище його було Абакумов. І, коротше кажучи, про «єврейського шпигуна» Абакумова. Безпосереднім же начальником у нього був сам Сталін. Тобто це була структура, повністю підконтрольна центральному керівництву і нікому більше — навіть Міністерству оборони, хоча формально вона входила до його складу.
За два роки своєї діяльності — а загалом СМЕРШ існував близько п’яти років — він заарештував приблизно 700 тисяч осіб, із яких приблизно кожного десятого було розстріляно. Загальна кількість військовослужбовців, заарештованих у роки війни як СМЕРШем, так і органами держбезпеки та згодом засуджених — і це без урахування розстріляних на місці, без урахування тих, по кому просто стріляли кулеметами при відступі (їх узагалі ніхто не рахував), — становить 994 300 осіб. З них 153 тисячі були страчені.
Тобто це приблизно десять повнокровних радянських дивізій. Ще 428 тисяч було відправлено у штрафні батальйони — фактично теж на смерть, «одноразові» солдати. І ще 43 тисячі — в табори. Уявіть собі масштаб репресій. Ще раз підкреслю: майже мільйон — проти власних солдатів, і це без тих, кого розстрілювали просто на полі бою без жодного суду чи трибуналу. А таких було дуже багато.
Крім того, було заарештовано 101 генерала, з яких 81 засуджено до смерті або до таборів. 12 із них померли під час слідства — тобто їх закатували.
Ось масштаб цієї організації. І, чесно кажучи, мені здається, що колись історики будуть шоковані кількістю «обнулених», яких Росія зараз знищує серед власних солдатів. Думаю, що вони ще змагатимуться за кількістю вбитих своїх із найефективнішими підрозділами — хоч би й із українськими дронами.
Чим ще займався цей СМЕРШ? Узагалі доволі жалюгідними речами — наприклад, перевіркою солдатських і офіцерських листів. Будь-яка критична фраза про командування в листуванні ставала підставою для арешту — а часто й страти.
Наприклад, Олександра Солженіцина — лише за написане — відправили на 8 років. Є й такі цифри: лише за два тижні 1942 року, причому тільки в одній 6-й армії, що діяла на сталінградському напрямку, військова контррозвідка перехопила й прочитала понад 67 тисяч листів. Це — лише в одній армії і лише за два тижні. Тобто в розпал найжорстокіших боїв знаходили людей, які займалися тим, що читали десятки тисяч листів. Масштаб цієї роботи показує, скільки там було дармоїдів.
І, відповідно, цей Абакумов — спочатку улюбленець Сталіна — потрапив у фавор. І треба сказати, за що саме: за антисемітизм. Він почав активно переслідувати євреїв — у тому числі й фізично знищувати єврейських лідерів.
А стратили його вже потім. Спочатку це збирався зробити Сталін, але фактично це зробили Малєнков і Хрущов — за те, що він надто ревно служив Сталіну. Взагалі вся ця історія настільки показова і настільки добре демонструє, чим був Радянський Союз, що про неї неможливо не розповісти.
Сам Абакумов — типовий виходець із села, такий собі пронирливий тип, який хотів добре жити, смачно їсти, бути таким собі сибаритом — і заради цього був готовий на будь-які злочини.
Його призначають у СМЕРШ — зокрема за рекомендацією Берії. І Сталін починає особисто приймати його в Кремлі, бо СМЕРШ створювався як вертикаль, яка не підпорядковується нікому, навіть Міноборони — тільки безпосередньо Сталіну.
Чим він висунувся? Тим, що займався доносами проти військових — причому в максимально огидній формі. Усі листи читалися. Можна лише уявити, який це був обсяг по всьому фронту, якщо тільки в одній армії читали 67 тисяч листів за пів місяця.
Параноя Сталіна постійно підживлювалася: чи не визрівають змови, чи всі йому вірні. А сам Сталін на початку війни виглядав жалюгідно — переляканий, готовий тікати за Урал.
І Абакумов розгорнув масову діяльність — стеження, збір матеріалів, фактично проти власної армії. У архівах держбезпеки, які відкрилися під час перебудови, залишилися записи прослуховувань генералів. Прослуховували Жукова, багатьох інших. Зокрема, генералів Кулика та Гордова. І за результатами цих прослуховувань, а також інших матеріалів, їх було страчено.
А за ними, відповідно, прослуховували навіть удома — уявіть собі, в ті часи влаштовували таке стеження прямо в помешканнях.
Був також такий генерал Рибальченко — теж, відповідно, українець — і його також стратили за «опозиційні настрої». Його, наприклад, звинуватили в зраді Батьківщини. Разом зі своїми «спільниками» Гордовим і Микуляком він, мовляв, «поширював злісну наклепницьку пропаганду проти радянського ладу, керівників ВКП(б) і уряду», будучи прихильником реставрації капіталізму в СРСР, заявляв про необхідність повалення радянської влади, робив ворожі випади проти глави радянської держави і разом зі своїми однодумцями у ворожих цілях намагався ліквідувати політичний апарат у Радянській армії.
А за цим стояло те, що їх просто дістали політруки, які стояли за спинами військових і вказували їм, як воювати.
І таких було дуже багато. Ось, зокрема, цей Абакумов — ще одного генерала. Чому серед генералів їх так багато? Узагалі Сталін тих, хто вирізнявся, хто підіймався вище за інших, вище сірої маси, просто терпіти не міг — ненавидів лютою ненавистю, як людина закомплексована, яка відчуває власну ущербність.
Він не любив тих, хто виділяється. Крім того, він постійно остерігався перевороту, бо такі люди зазвичай більш сильні, більш діяльні.
А в радянській армії під час війни справді висунулося багато генералів — їх були тисячі, буквально багато. Генерали піднялися з самого низу, фактично завдяки ефективності, оцінці їхніх дій.
До речі, у мене брат мого діда якраз став генералом наприкінці війни — в авіації.
І почали переслідувати всіх цих радянських генералів. Щодо Гордова, наприклад, залишилися записки, опубліковані під час перебудови. Вони «вилізли» з архівів, а частина матеріалів навіть потрапила до журналістів ще після справи Берії, але тоді їх майже не друкували — а вже під час перебудови все це оприлюднили.
І ось що говорив Гордов — простий хлопець, який став генералом завдяки своїй кмітливості під час війни. Він казав: у селі люди вмирають, їдять котів, собак і щурів, а в газетах суцільна брехня; усе побудовано на хабарях. А за кордоном із безробітними поводяться краще, ніж у нас із генералами.
Адже ці генерали побували в Європі.
Але найгірше те, що Гордов згадував хвилини слабкості Сталіна, коли німці вийшли до Волги. Ось що він говорив: «А чому я повинен іти до Сталіна і принижуватися перед ним…» — далі невідомо що. Далі йдуть образливі й непристойні висловлювання на адресу товариша Сталіна. Тобто історики так і не розшифрували, що саме це були за «образливі вислови». Просто зазначено: «образливе висловлювання».
«Може, якесь лайливе слово, коли він викликав мене для призначення… сидить, плаче, жалюгідний такий. І я тепер маю піти до нього, — каже Гордов, — я маю принизитися до межі, сказати: винен у всьому, відданий вам до мозку кісток, хоча це неправда. Я навіть бачити його не можу, дихати з ним одним повітрям не можу».
Уявіть, були й такі чесні генерали — іноді траплялися.
І за таке величезну кількість людей репресували — за те, що вони казали абсолютно очевидні речі, про які зараз, до речі, навіть російські Z-блогери говорять, але їх за це іноді відправляють у психлікарні.
І у Сталіна розвинувся справжній антисемітизм. На чому він базувався? На уявленні, що єврейська нація дуже згуртована, і цю згуртованість йому не завжди вдавалося руйнувати. Він узагалі не любив народи з сильною внутрішньою солідарністю — наприклад, кавказькі народи теж терпіти не міг, хоча сам був кавказцем.
Його дратувала будь-яка солідарність між людьми. Він руйнував будь-які зв’язки, будь-яку людську довіру. Загалом — будь-яку людську єдність. Такий був тиранічний характер.
Крім того, під час створення Ізраїлю євреї розвернулися у бік Америки. Вже наступного дня після проголошення Ізраїлю вони використали радянське голосування в ООН і фактично розвернулися на 180 градусів, почавши будувати власну державу, а не «соціалістичний концтабір на Близькому Сході». Хоча, треба сказати, серед євреїв тоді було багато переконаних лівих.
Але не настільки переконаних, щоб заради ідеології відмовитися від Ізраїлю.
Після війни з’являється єдина єврейська організація — Єврейський антифашистський комітет. Там були єврейські патріоти, хтось скаже — націоналісти. Деякі з них намагалися наблизитися до влади через родичів покійної дружини Сталіна. Сам Сталін їх, до речі, терпіти не міг, але вони цього не знали — просто намагалися пробитися ближче до керівництва.
Для Сталіна це стало ще одним приводом для підозр: хто там спілкується з родичами його покійної дружини.
Фактично у нього сформувалася антиєврейська «фіксація». Він навіть Берію питав: «А ти, Лаврентію, випадково не єврей?»
І всі ці гебешні керівники це слухали й думали, чи не вигадати ще один «сіоністський заговор» — бо це могло означати кар’єрне зростання.
І ось цей Абакумов зі СМЕРШу регулярно доповідав про контакти доньки Сталіна — Світлани Аллілуєвої — з різними єврейськими діячами. Насправді це були звичайні контакти людей, які просто прагнули наблизитися до влади — таке трапляється часто з будь-ким.
І зрештою народного артиста СРСР Михоїлса цей Абакумов фактично просто знищив — не особисто, а через радянські органи держбезпеки. Чому? Бо він був єврейським керівником Єврейського антифашистського комітету і відомим артистом, якого просто так репресувати означало б великий міжнародний скандал.
І Сталін дав цьому Абакумову, в чому той абсолютно зізнався, завдання швидко організувати ліквідацію — тобто вбивство цього Міхоелса. І при цьому особисто сказав, кому саме доручити це вбивство. Побажав, щоб усе виглядало як нещасний випадок. Усе це потім спливло назовні.
А ось як про це писав Хрущов.
«А що сказати про жорстоку розправу із заслуженими людьми, які підняли питання про створення єврейської автономії в Криму?»
Тобто цей Міхоелс хотів для євреїв не Біробіджан, а десь там, де тепліше і ближче до Палестини — і виступав за створення єврейської автономії в Криму.
«Так, це було неправильне пропозиція, — говорить Хрущов. — Але так жорстоко розправитися з ними, як це зробив Сталін, було необов’язково. Він міг просто відмовити, роз’яснити людям — і цього, здавалося б, було б достатньо. Але ні: він фізично знищив усіх, хто активно підтримував цей документ. Лише “Жемчужина” — дружина Молотова, радянського міністра закордонних справ, який зустрічався з Ріббентропом, — якимось дивом вижила і відбулася довготривалим засланням. Безумовно, така акція стала можливою лише внаслідок внутрішньої дії бацили антисемітизму», — говорив Хрущов, «яка жила в мозку Сталіна».
«Сталася розправа з Міхоелсом — видатним артистом єврейського театру, людиною великої культури. Його звіряче вбили, вбили таємно, а потім нагородили його вбивць і з честю поховали їх жертву». Тобто ще й поховання організували «з честю».
Ну, як із Єсеніним — була така історія. Його теж, найімовірніше, вбила ҐБНЯ, з імовірністю 99%.
І, відповідно, потім йому ще й надіслали «гарні вінки».
«У розум не вкладається», — говорить Хрущов.
«Його зобразили так, ніби він потрапив під вантажну автомашину, хоча насправді його під неї підкинули. Його били палицями, дубинками — фактично забили до смерті. Це було інсценовано як нещасний випадок. А хто це зробив? Люди Берії і Абакумова — за дорученням Сталіна».
І, відповідно, під час убивства Міхоелса було вбито ще й агента МГБ. Уявіть собі: його приставили стежити, він доносив, його «закріпили» за Міхоелсом, а потім вирішили: «Раз така серйозна справа — прибираємо всіх, включно зі свідком, щоб нічого випадково не “випливло”».
Тобто ось така історія. Уявіть собі, як Радянський Союз ставився до власних донощиків — без найменшої поваги до їхньої «роботи», м’яко кажучи.
Потім цей Абакумов брав участь у депортаціях ряду народів Північного Кавказу, яких Сталін теж ненавидів — через їхні міцні родові зв’язки, які погано вписувалися в логіку тотальної лояльності до вождя і комунізму. За це ж переслідували й калмиків — «архаїчні народи», як їх там сприймали.
І, відповідно, цьому Абакумову давали ордени та нагороди — і їх було безліч.
Потім почалися масові арешти. Зазвичай увагу звертають на репресії 1937–1938 років, але після війни теж почалися серйозні — хтось називає їх «точковими», але ці «точкові» охоплювали десятки й сотні людей у різних кампаніях. Були, наприклад, справи проти керівництва авіаційної промисловості, командувача ВПС, головного інженера ВПС тощо. Було так зване «ленінградське діло». І ще безліч подібних справ, які постійно звучали в інформаційному просторі. По суті, це називалося «справою про знищення людей».
І, відповідно, потім цього Абакумова призначили на посаду міністра державної безпеки.
І під його керівництвом, зокрема, і велося справа проти Єврейського комітету.
А що він сам розповідав про методи ведення цих справ? Збереглися документи, які показують, як це відбувалося. Зараз уже всі знають про тортури, про те, що Сталін особисто визначав, кого і як катувати. Ці документи згодом підтвердили багато з того, що раніше лише припускали.
Зокрема, у своєму доповіді Сталіну Абакумов повідомляв:
«Щодо заарештованих, які вперто чинять опір вимогам слідства, поводяться провокаційно і всіляко намагаються затягнути слідство або збити його з правильного шляху, застосовуються суворі заходи режиму утримання під вартою. До цих заходів належать переведення до тюрми з жорсткішим режимом, де скорочені години сну і погіршено харчування та інші побутові умови; переведення в одиночну камеру; позбавлення прогулянок, продуктових передач і права читання книг у карцері. Окрім прикрученої до підлоги табуретки і койки без постільних речей іншого обладнання не передбачено. Для сну койка надається на 6 годин на добу. Тим, хто перебуває в карцері, видається лише 300 грамів хліба і кип’яток, і раз на три дні гаряча їжа. Куріння в карцері заборонене. Щодо викритих слідством шпигунів, диверсантів, терористів та інших активних ворогів радянського народу, які зухвало відмовляються видавати своїх спільників і не дають показань про свою злочинну діяльність, органи МГБ відповідно до вказівки ЦК ВКП(б) від 10 січня 1939 року застосовують заходи фізичного впливу, тобто тортури».
І, відповідно, всі ці розробки стосувалися величезної кількості російського, радянського генералітету. Ну, як я вже сказав, наприклад, Жукова — знаменитого Жукова. Під нього копали дуже конкретно. І взагалі, я думаю, що якби Сталін прожив ще рік, Жуков, швидше за все, закінчив би з кулею — його б розстріляли. Він теж був не подарунок. Він ставився до солдатів безжально. Жахливо, безжально — мені це розповідав дідусь.
А якщо, ну, коротше, переводили в армію Жукова десь у 1944–1945 роках, то всі знали, що це фактично на смерть. Уже писали листи додому. Було таке — ходили подібні історії на фронті.
А якщо, наприклад, потрапляли до Рокоссовського або до когось іншого — то все, слава богу, може, виживемо. Ось так солдати до цього ставилися: коли потрапляли під командування Жукова, одразу писали листи додому — ну все, прощавайте, до побачення. Ось така історія.
І, відповідно, у квартирі Жукова все одно шукали компромат, бо Сталін його боявся як можливого бонапартиста — тобто людини, яка може захопити владу, організувати переворот. Він був занадто амбітний, взагалі ні на що не зважав. «Бачу ціль — не бачу перешкод». І Сталін почав трохи остерігатися Жукова.
І ось що йому сказали — поритися в його речах. Шикарні записочки. Це все стало відомо завдяки перебудові. Хоча, чесно кажучи, це було відомо ще в 1950–1960-х роках, але дуже вузькому колу журналістів. А за часів брежнєвщини це іноді спливало десь у журналах, але потім одразу казали: «Ні, ні, прибрати назад, назад». Тобто інформація існувала натяками, напівнатяками. Але масового поширення вона набула саме в період перебудови.
І ось що написано в доповідній записці. Я дещо процитую, але воно того варте — щоб розуміти контекст.
«Товаришу Сталіну. Цілком секретно. Відповідно до ваших вказівок…» — це пише Абакумов. 5 січня цього року у квартирі Жукова в Москві був проведений негласний обшук. Завдання полягало в тому, щоб знайти і вилучити у квартирі Жукова валізу та шкатулку із золотом, діамантами та іншими цінностями.
Під час обшуку валізу не знайдено, а шкатулка знаходилася у сейфі в спальні. У шкатулці було 24 годинники, з них 17 золотих і з камінням; 15 золотих кулонів і кілець, з них 8 із коштовним камінням; золотий брелок. Це все награбоване з Німеччини, трофейне майно. Тобто награбоване під час війни.
Далі — золотий брелок з великою кількістю коштовного каміння, інші золоті вироби, портсигари, ланцюжки та браслети, сережки з дорогоцінним камінням.
Також проведено негласний обшук на дачі Жукова, розташованій у селищі Рубльово під Москвою. У результаті встановлено, що дві кімнати дачі перетворені на склад, де зберігається величезна кількість товарів і цінностей: вовняні тканини, шовк, парча, панбархат та інші матеріали — загалом понад 4000 метрів.
Хутра: соболині, мавпячі, лисячі, котикові, каракулеві, каракульчеві — всього 323 шкури. Шевро найвищої якості — 35 шкір.
Дорогі килими та гобелени великих розмірів — 44 штуки, вивезені з Потсдамського та інших палаців і будинків у Німеччині. Частина розкладена і розвішана по кімнатах, решта — на складі.
Окремо звертає на себе увагу великий килим, розкладений в одній із кімнат дачі, а також цінні картини класичного живопису у великих рамах — всього 55 штук, частково на стінах, частково на складі.
Дорога столова і чайна посудна сервізна група: фарфор художнього оздоблення, кришталь. Сім великих ящиків срібних наборів столових приладів. Два ящики акордеонів з художнім оздобленням — 8 штук. Також навіть німецькі «горбушки» забрали.
Унікальні мисливські рушниці — 20 штук. Усе це майно зберігається в валізах.
Крім того, в усіх кімнатах дачі — безліч речей, які важко навіть перерахувати. Загалом дача Жукова фактично являє собою антикварний магазин або музей.
Доходить до того, що в спальні Жукова над ліжком висить велика картина із зображенням двох оголених жінок.
Уся обстановка — меблі, килими, посуд, прикраси, навіть штори — здебільшого закордонна, переважно німецька. На дачі буквально немає жодної радянської речі, окрім доріжок біля входу.
Немає жодної радянської книги — натомість у шафах багато книг у дорогих палітурках із золотим тисненням, виключно німецькою мовою.
Зайшовши всередину, важко уявити, що ти під Москвою, а не в Німеччині. Ось так «стукав» Абакумов на Жукова. Це був 1948 рік.
Потім його відправили керувати у віддалений округ. Далі — наступна зупинка: репресія. І репресія жорстка, ймовірно зі стратою Жукова. Але він вижив лише тому, що в ситуацію втрутився Берія поруч зі Сталіним — це майже однозначно.
Пізніше він сам допоміг усунути Берію.
А на кого ще «стукав» цей СМЕРШ? Уявіть собі — на радянську поетесу Анну Ахматову. Тобто йому потрібно було доносити буквально на всіх і на все. Він фактично кількістю доносів виправдовував своє існування і своє життя на цій землі.
Цей Абакумов доносив на Ахматову, доносив навіть із дрібниць і вимагав її арешту — дати резолюцію на арешт. Це називається «доповідна записка про необхідність арешту поетеси Ахматової».
Що таке Ахматова? Ну, зрозуміло — поетеса. У неї до цього арештовували чоловіка і сина — Миколу Гумільова, Льва Гумільова, а також другого чоловіка — Миколу Пуніна, письменника.
Вона домоглася їх звільнення у 1935 році — буквально вимолювала слізними листами. Але згодом їх знову заарештували, і з них вибивали наклепи проти неї.
Можна сказати, що вони не витримали — здали дружину і матір. Але методи були такі, що людина приходила в напівнепритомний стан і була готова підписати все що завгодно.
Які звинувачення їй висували? Наприклад, від Гумільова, її сина, вимагали свідчень про «руйнування зв’язків», про «антирадянську діяльність».
І навіть у присутності Ахматової нібито відкрито висловлювали ворожі настрої — за самі слова, сказані під тортурами.
Як вона врятувалася? Вона відчула, що вирішується її доля, і почала писати пафосні, лояльні до влади вірші — фактично в істериці, що видно по самому стилю цих текстів.
Один із них озаглавлений: «21 грудня сорок дев’ятого року». Ну, це, типу, на день народження Сталіна.
«Нехай світу цей день запам’ятається навіки. Нехай буде вічності заповідана ця година. Легенда говорить про мудру людину, що кожного з нас від страшної смерті врятувала».
Ну, коротше, «прогнулася» перед Сталіним. Так конкретно, і він це оцінив. Фактично її не, ну, не заарештували. Хоча там із сином і з чоловіком, звичайно ж, ну, фактично їх репресували.
У доносі на неї було, відповідно, вилучено її свідчення про те, що вона називала більшовиків ворогами, які терзають землю, і заявляла, що їй не по дорозі з радянською владою тощо.
І так: МДБ СРСР вважає за необхідне Ахматову заарештувати. Прошу вашого дозволу.
Абакумов цей, цей СМЕРШ займався такою хернею. Уявіть собі — він так ловив шпигунів.
І… мм… що там ще?
А, ну, коротше, маса різних історій про вбивства, зокрема справа Рауля Валленберга — радянського, тобто шведського дипломата, якого Радянський Союз незаконно заарештував, взагалі всупереч усім нормам, усім нормам. І потім його вбили — під керівництвом цього Абакумова, який доповідав особисто міністру і так далі.
І, але водночас у чому «прокололся» цей Абакумов? Під нього почали копати одночасно з двох сторін. Тобто в цій кон’юнктурній системі він піднявся нагору, але, мабуть, не по-розумному — занадто близько підійшов. І під нього почали копати і конкуренти знизу в його структурі, і водночас той «дах», який його туди висунув, нібито.
І Берія почав говорити, що МДБ не бореться з повсюдно окопавшоюся англійською агентурою. Що американські шпигуни проникли в радянський атомний проєкт — це Берія, який цим атомним проєктом керував, — що вони там шкідничають. Потрібно було на когось списати, що там не так швидко будується бомба, що щось іде не так швидко.
Відповідно, Берія переводив стрілки — на МДБ, мовляв, шпигуни шкодять.
А крім того, до вигаданих проблем додалася і реальна проблема, пов’язана з українськими націоналістами-повстанцями, які операцію МДБ, відповідно, знали наперед, і ця операція провалилася.
Ось як про це пише генерал Сирцов, який доповідав Сталіну: осіння операція МДБ проти українських націоналістів була відома націоналістам за 10 днів до початку. І багато з них зникли. Це факт. А Абакумов за цю операцію представив сотні співробітників до нагород.
І над його головою фактично почали згущуватися хмари над цим СМЕРШем. Йому терміново потрібно було розкрити якусь небезпечну шпигунську або терористичну мережу. І, відповідно, він узявся за цей «єврейський заколот», тобто фактично переслідувати євреїв.
І через деякий час, до речі, його професійно уважні підлеглі, які почали порівнювати його з Гімлером. Він на машині Гімлера їздив, уявіть собі.
І взагалі він повністю копіював Гімлера, дивився фільми про нацистську верхівку, усе в них копіював, навчався, так би мовити, як у «своїх» — орієнтувався на фашистів.
Їздив до Кремля на машині рейхсфюрера СС. Уявіть собі.
А, до речі, виселив єговістів із усієї західної частини України, а також з інших західних регіонів.
А що ще там?
Але Сталін до нього ставився погано, тому що на нього почали «капати». А що саме? Прийшов один керівник відомства — навіть не треба цих прізвищ згадувати, бо вони нічим, окрім доносів, не відзначилися.
І, відповідно, він прийшов і каже: «Ось є єврейський заколот, ще один, давайте копнемо». А цей Абакумов відповідає: «Я ж розслідую єврейський заколот, ти що, хочеш мене підсидіти».
І той мовчав, мовчав, три місяці збирав інформацію, ходив усюди, а потім приходить до Сталіна з доповідною запискою, що в МДБ є такі-от погані люди, які заважають розслідувати єврейський заколот.
І Сталін буквально «стає дибки». А історія така: якась єврейська молодіжна організація нібито хотіла вбити Сталіна і взагалі керівництво. А у Сталіна ж із цього приводу параноя — він фактично все життя чекав, що його вб’ють, і таки дочекався — від Бері.
І йому це все кладуть на стіл. Він приходить у лють — і цього Абакумова, і ще одного Абакумова, відповідно, садять.
А перед цим було ще так зване «ленінградське діло». Там звинуватили діячів у спробі захоплення влади. Шпигунство їм «пришити» не вдалося — Абакумов постеснявся. Не знайшов шпигунства і не зробив із них шпигунів.
А Сталін любив, щоб усюди були шпигуни — щоб не просто щось саме по собі відбувалося, а щоб це був якийсь глибокий, довготривалий задум.
І, відповідно, Сталін почав втрачати до нього довіру.
А крім того, була історія з всесвітньо відомим кардіологом Яковом Етінгером. Його арештували органи держбезпеки — це 1950 рік. Хтось доніс, що він пересказував знайомим передачі «Голосу Америки» і назвав Сталіна чудовиськом. Було це чи ні — ну, цілком могло бути. Чесна людина слухає «Голос Америки» і називає Сталіна чудовиськом.
І цей слідчий, який «підсиджував» Абакумова, каже, що це сіоністський заколот. Етінгер — це ж усе євреї, це ж не випадково. Він знав, що Сталін так реагував на євреїв багато років.
І Етінгера, який нічого не визнав, посадили в холодний карцер, де він застудився і помер. Фактично його «заморозили».
І цей стукач заявив, що голова — тобто Абакумов, колишній керівник СМЕРШу — не давав розкрити заколот і заморив головного свідка і співучасника в холодильнику, щоб той не розкрив усю систему і не здав усіх. Тобто нібито він спеціально його замучив, володіючи важливою інформацією.
А Сталін, коротше, в шоці. Єврейські організації, усюди євреї замишляють заколоти, слухають «Голос Америки» і називають Сталіна чудовиськом. Це ж чудовищно, так? Ну, тобто ось така, по суті, балаканина.
