Сьогодні говорити про стосунки між чоловіком і жінкою річ невдячна.
- З одного боку, ця тема стала майже нав’язливою: масова культура постійно її експлуатує, перетворюючи інтимність на товар.
- З іншого - будь-яка спроба серйозної розмови про чоловіче і жіноче відразу потрапляє у поле ідеологічних підозр.
Ми опинилися між двома крайнощами.
- З одного боку гіперсексуалізація споживацького суспільства, де стосунки редукуються до ринку бажань.
- З іншого ідеологія гендерного апартеїду, яка підозріло ставиться до самої ідеї статевої різниці.
У такому середовищі знайти спокійний і людський погляд на взаємини між чоловіком і жінкою стає дедалі складніше.
І все ж цей шлях існує, якщо повернутися до простого питання: «що робить можливим щасливе життя чоловіків і жінок разом?»
Фемінізм минулого виник як боротьба за права жінок.
Його вихідна позиція була зрозумілою і справедливою: жінки повинні мати ті самі громадянські права і можливості, що й чоловіки.
Але з часом ця боротьба змінила характер.
Спершу з’явився універсалістський підхід: рівність почали трактувати як однаковість.
Потрібно було довести, що жінки можуть робити те саме, що й чоловіки, і що жодна професія не є «природно чоловічою».
У цьому не було нічого неможливого - справді можуть існувати жінки-солдати, жінки-пілоти, жінки-поліцейські, жінки-політики.
Але поступово з’явилася інша вимога: паритет у всьому.
Наче чоловіки й жінки повинні мати не лише однакові права, а й однакові схильності, інтереси та життєві вибори.
Тут і виникає парадокс.
Коли відсутність паритету шкодить чоловікам - наприклад, у професіях, де домінують жінки (виховательки дитячих садочків чи акушерки) - це майже не викликає суспільного обурення.
Але коли вона шкодить жінкам, це сприймається як системна несправедливість.
Ідея рівності непомітно почала перетворюватися на ідею уніфікації.
Другий етап виявився ще радикальніший.
Гендерна теорія пішла далі й поставила під сумнів саму реальність статевої різниці.
Біологічну стать оголосили соціальним конструктом, а на її місце запропонували множинність «гендерів».
Але у цьому дискурсі є дивна логіка.
- З одного боку, стверджується, що біологія нічого не визначає.
- З іншого, що чоловік за своєю природою є носієм насильства, продуктом «культури ґвалтування».
Тобто жіночність деконструюється, а чоловічість демонізується.
Маскулінність перестає бути однією з форм людського буття і починає трактуватися як патологія.
Її називають «токсичною», її потрібно виправляти, пом’якшувати, фемінізувати.
У результаті виникає якась нова версія «війни статей» - тільки тепер перемога означає відмову однієї сторони від власної ідентичності.
Але тут варто поставити фундаментальне питання.
Чи справді рівність означає відсутність різниці?
Статева відмінність сама по собі не робить одну стать вищою чи нижчою за іншу.
Вона просто означає, що чоловіки і жінки не є взаємозамінними.
І саме в цьому полягає основа до розуміння.
Справжній сексизм полягає не у визнанні різниці.
Він починається тоді, коли одну зі сторін цієї різниці принижують або заперечують.
Заперечення жіночності так само проблематичне, як і заперечення мужності.
Бо обидві вони не соціальні ролі, які можна довільно змінювати, а способи бути людиною - чоловіком або жінкою.
Тут і виникає останній парадокс гендерної ідеології.
- Як можна говорити про «звільнення жінок», якщо водночас заперечується сама реальність жіночності?
- Як можна боротися за права жінок, якщо стверджується, що жінок як таких не існує?
Це схоже на спробу захистити дерево, одночасно заперечуючи існування коріння.
Можливо, справжня відповідь лежить не у «війні статей» і не в їхньому розчиненні.
Адже людська культура завжди будувалася на напрузі між двома принципами - чоловічим і жіночим.
Не
як на боротьбі, а як на полярності та взаємодоповнюваності, що робить
можливим життя, любов, сім’ю і навіть саму історію людства.
Сергій Чаплигін
