Останнім часом у Польщі знову активізувалися дискусії навколо української історії, УПА та історичної пам'яті. Але історія рідко буває чорно-білою. Якщо вже говорити про минуле чесно, то варто згадувати всі його сторінки.
 |
| Українські родини під час примусового переселення в ході операції «Вісла», 1947 рік |
У 2003 році президенти Леонід Кучма та Олександр Кваснєвський здійснили важливий крок до українсько-польського примирення. На Волині вони закликали обидва народи до взаємного прощення та порозуміння заради спільного майбутнього.
Здавалося б, це мало поставити крапку в історичних суперечках.
Проте час від часу політики знову повертаються до старих ран.
Якщо вже відкривати історичні рахунки, то варто пам'ятати: болючі сторінки є в історії кожного народу.
Читайте також: Поляки бояться що коли Україна виграє війну з Росією, то буде для поляків державою навіть більш небезпечною ніж Росія
Однією з найтрагічніших сторінок українсько-польських відносин стала так звана пацифікація 1930 року. Під приводом боротьби з диверсіями польська влада розгорнула масштабну каральну операцію на українських землях Східної Галичини.
За кілька місяців було проведено тисячі обшуків, заарештовано сотні українців, закрито українські установи, кооперативи та культурно-просвітницькі організації.
Читайте також: Роковини спецоперації «Вісла»: що варто пам'ятати про примусові депортації українців
Польська поліція та військові здійснювали каральні рейди по українських селах, застосовуючи колективні покарання, побиття та залякування мирного населення.
Ця кампанія залишила після себе не лише зруйновані громади та людські долі. Були й жертви серед українського населення. Для багатьох родин це стало особистою трагедією, пам'ять про яку передавалася від покоління до покоління.
Замість примирення пацифікація принесла протилежний результат: вона поглибила недовіру між українцями та поляками, посилила радикальні настрої та стала одним із найболючіших епізодів міжвоєнної історії.
Читайте також: Акция «Висла» — преступление против украинского народа
Є й інші непрості сторінки. У 1938 році Польща скористалася кризою навколо Чехословаччини та приєднала Заолзя. Цей крок викликав неоднозначну реакцію в Європі й досі залишається предметом історичних дискусій.
І навіть історія з нагородженням Беніто Муссоліні найвищим польським орденом показує, наскільки складним і суперечливим буває минуле держав та політичних еліт.
Саме тому історію потрібно вивчати чесно — без замовчувань і без подвійних стандартів.
Читайте також: Волинь памʼятає!
На жаль, на цьому трагічні сторінки не завершилися. У 1947 році під час операції «Вісла» комуністична влада Польщі примусово виселила понад 140 тисяч українців, лемків та представників інших українських етнографічних груп із їхніх рідних земель на півночі та заході країни. Для десятків тисяч родин це означало втрату домівок, могил предків, церков і звичного способу життя. Наслідки цієї операції відчуваються й сьогодні.
Можливо, настав час остаточно передати історичні суперечки історикам. Створити постійну спільну українсько-польську групу фахівців, яка могла б професійно дослідити складні питання минулого та відокремити факти від політичних спекуляцій.
Минуле не можна переписати.
Не можна повернути загиблих.
Не можна змінити трагедії, які пережили наші предки.
Читайте також: Береза Картузька: карали за те, що були українцями
Але можна проявити мудрість і не дозволити старим ранам знову стати зброєю в руках політиків.
Українці та поляки вже заплатили за ворожнечу надто високу ціну.
Можливо, настав час не шукати нових приводів для взаємних образ, а чесно визнати: у кожного народу є сторінки, якими він пишається, і сторінки, за які болить серце.
Лише правда, взаємна повага і пам'ять про всі жертви минулого можуть стати фундаментом майбутнього, в якому українці та поляки залишаться не суперниками, а сусідами й союзниками.
