 |
| Руїни Кремля |
Дехто вважає, що Москва розв’язала війну проти України через надлишок життєвих сил і ресурсів, а всі її проблеми зумовлені непереливками перехідного періоду до нової імперської могутності. Перехід Росії дійсно відбувається: з цього світу в потойбічний.
Психології рашизму притаманний невиправний інфантилізм: мовляв, змінили конституцію, і вже коронований Вован посідає на троні не третій термін, а перший; або перелицювали Російську імперію в СССР, а його залишки в РФ – і всі проблеми позаду = починаємо з чистого аркушу. Московству здається, що варто знайти просте рішення – і складна проблема розв’язана. Але це ніколи і ніде не спрацьовувало.
Подібно до того, як розвиток кожної людини проходить стадії дорослішання, юнацтва, зрілості, старості та смерті, держави та імперії також переживають обов’язкову послідовність зародження, розквіту, занепаду та загибелі. Це сувора історична закономірність, уникнути котрої, не вдалося ще нікому.
Будь-яка імперія може зростати до певної межі, подолати яку вона не здатна. Наприклад, ані Російська імперія, ані СССР не змогли остаточно поглинути Польщу, Фінляндію чи країни Балтії. Номер не вдався навіть з Україною, попри століття московського рабства, зросійщення, геноциду та наявності потужної панівної імперіалістичної п’ятої колони.
Московські володарі так і не усвідомили простої істини – імперське поглинання поневолених народів спрацьовує лише до певної межі, за якою починається усвідомлення пригнобленими націями простої істини: витримувати подальший визиск немає сенсу, прийшов час вибирати: «Воля або смерть!».
Саме в таку мить будь-яка імперія вичерпує потенціал поглинання, оскільки сягнула меж можливості територіального зростання. Для імперії припинити розширення територій означає початок скорочення, тобто шлях до занепаду й загибелі.
Найвищого розквіту московська імперія досягла в часи розвиненого сталінізму. Під її кормигою опинилася не тільки територія колишньої імперії Чингізидів, але й країни Східної Європи. Імперія сягнула найвищої точки, за котрою починався лише шлях у провалля.
Це можна порівняти з альпіністом, який досяг найвищого гірської вершини, присів, аби перепочити, та розірвав об пік власні штанці. Через брак мінімальних умов для існування, підкорювач вершин мусить повернутися назад. Не важливо в якому напрямку він вирушить – усе одно він йтиме донизу.
Через надмірні зусилля в часи Сталіна імперія виснажилася, і всі її зусилля загальмувати занепад і падіння виявилися марними. Інколи вдавалося вигравати окремі битви, але жоден її провідник не міг усвідомити, що московська імперія програла війну за існування, тому успіхи на окремих плацдармах лише подовжують болісну агонію.
Белькотіння мантр про місію православного «народа богоносца» часів царату, або посилання на умоглядні спекуляції відірваного від реальності «единственно верного учения маркса-ленина», лише заважали усвідомити просту істину: рано чи пізно всі імперії розпадаються на окремі держави,сформовані за етнічним принципом. Бо імперія завжди химера та антисистема – примусове схрещування вужа з їжаком, яке породжує лише колючий дріт.
Історія наочно демонструє приреченість усіх імперій, які прагнули поширити імперську «культуру» на поневолені народи, шляхом тотальної асиміляції та геноциду. Такими ж умоглядними конструкціями, які не мають жодного стосунку до реальності, виявилися концепції мультикультуралізму та «плавильних казанів». Сучасна ідея політичних націй аніскільки не спростовує принцип етнічного державотворення, оскільки всі політичні нації формуються на основі культури певного етносу.
Я-концепція кожної людини містить Ми-концепцію: відчуття приналежності до культурної спільноти, основу якої закладають мова та існування в умовах відповідного біоценозу. Якщо для окремих осіб заміна етнічної Ми-концепції на імперську цілком можлива, то для всього етносу це не спрацьовує. Бо для кожної конкретної нації чи народу це означає неминучу смерть.
Утім, головна умова перемоги імперії полягає зовсім не в грубій силі. Історія знає випадки, коли народи з відсталими технологіями захищали власну незалежність від розвинених імперій: Афганістан не скорився Британської імперії в XIX столітті, та СССР у XX-му, а героїчних чукчів, так і не здолав московський царат.
У переважній більшості випадків успіхи імперії зумовлює здатність запропонувати колоніям щось значуще та цінне, чого вони до цього не мали. Тільки за таких умов виникає змога розколоти провідні верстви, перетягнути частину еліти на свій бік, та за її допомогою поневолити народ.
Наприклад, у часи Хмельниччини московству вдалося спокусити Східну Україну примарою православної єдності для духівництва і частини мирян, та наданням козацькій старшині дворянства, тобто всього того, у чому українській провідній верстві відмовляла Річ Посполита.
За подібною схемою Москва діяла і в інших випадках: цілеспрямована збройна окупація,помножена на нові перспективи та привілеї для можновладців поневолених народів, які зрідка доповнювалися запозиченими на Заході технологіями, як, наприклад, вогнепальна зброя для народів Півночі.
Даремно дехто вважає, що подібні штуки застаріли. Аби переконатися в їх дієвості, варто пригадати новітню історію чеченського народу, коли Кремль зміг знищити незалежну Чеченську республіку Ічкерія завдяки безжальному насильству та переходу на бік Москви клану Кадирових.
Після краху царату, московському більшовизму вдалося принадити багато корисних ідіотів, які належали до поневолених Москвою народів, примарою світлого комуністичного майбутнього, де начебто, на всіх очікувало безкласове суспільство та «расцвет наций через их сближение и сближение наций через их расцвет». Згодом, як у казці про Попелюшку, карета обернулася на гарбуз, безкласове суспільство виявилося кастовим, а зближення націй – простісіньким зросійщенням.
Та для московського імперіалізму, то були лише тимчасові успіхи, за якими приховався невблаганний вирок історичного процесу. Навіть за життя самого Сталіна, коли московство вийшло на пік імперіалістичної могутності, почалося стрімке, за історичними мірками, скочування імперії долі. Спочатку впливу московсько-більшовицької імперії позбулася Югославія, невдовзі після смерті вусатого тирана вдалі спроби звільнитися від оруди СССР здійснили Китай та Албанія, але зазнали невдачі Угорщина та Східна Німеччина.
З перемінним успіхом Москва намагалася поширити вплив на Індію, Кубу, Нікарагуа, Анголу, Афганістан та інші країни Глобального Півдня, але в підсумку від московського ярма звільнилися всі країни за офіційними кордонами імперії. Процес завершився розпадом СССР.
Завдяки підтримці Заходу, Росія тоді зберегла більшість колоній, і відгодована політикою «перезагрузки» клінтонів, обам та інших шредерів заходилася відновлювати імперію.
Московський імперіалізм вичерпався ідейно. Усім поневоленим народам він реально може запропонувати неприховане насильство, приправлене побрехеньками побєдобєсія, міфічного «смачного пломбіру СССР» та байками про велич нікчеми-чекіста приналежного до Тамбовського злочинного угрупування.
Теперішній режим православних чекістів втратив не тільки здатність створити нове привабливе бачення майбутнього, але не спроможній підтримати бодай-якесь традиційне обґрунтування права на існування московського імперіалізму. Лишився лишень неприхований примус та насильство.
Спалах імперіалістичної істерії, спричинений агресією проти України, потроху вигасає, і підтримати його якимось позитивним вмістом немає жодної змоги. Попри всі зусилля симонянш та соловйових, СВОлоч, ладну сіяти смерть та руїну в Україні, наразі приваблюють лише нечувано великі виплати за злочинну діяльність.
Чогось іншого було годі сподіватися – клептократія (влада крадіїв), не містить у собі жодного позитивного проекту майбутнього. Це варто врахувати і всім симпатикам української клептократичної олігархії штибу «яєць по 17 гривень», бо «настане суд, заговорять і Дніпро, і гори…».
Жодній імперії не вдалося заохотити поневолені народи лишатися під ярмом чи то аби допомогти колонізатору спільно «нести ярмо білої людини», чи заради «русского мира» «самодержавия, православия и народности».
Протистояння еллінських полісів Перській імперії наочно продемонстрували світу несумісність спільноти повноправних громадян з тотальністю імперського гарматного м’яса.
Закони природи невблаганні: з хробаків не виростають соколи. Із задавленого тоталітаризмом, чи автократією суспільства, постають лише холопи, та подеколи, поодинокі борці за Волю, яким імперська більшість виголошує смертний вирок. Московство неодноразово продемонструвало ставлення до волелюбної особистості, беззастережним цькуванням таких людей, як цар Дмитрій I, Сахаров, Буковський чи Новодворська.
Московство проминуло всі шанси перетворися з імперської нації на національну державу. Деградація імперської спільноти набула незворотності, і впевнено крокує до повного виродження.
Запропоноване путінськими чекістами спрощення соціуму спричиняє поглиблення деградації. Іншого шляху закони природи не знають: позбавлені світла кроти приречені на засліплення.
Більшість незгодних з відродженням московського тоталітаризму залишили імперію. У переважній більшості це люди з розвиненим мисленням та свідомістю. Отже залишиться лише «какая разница, как жить, лишь бы смотреть на ТВ любимых клоунов», чий рівень не досягає й найнижчого плінтусу.
Освітні заклади заполонює «нова еліта» СВОлочних злочинців. Від високих технологій залишається лишень побрехенька про Лєвшу, який підкував міфічну блоху.
Зростання ісламізації РФ наочно засвідчує перспективу обернення Московії на прикалабок Азії, з усіма належними похідними. Маятник історії, який хитнувся після розпаду СССР у бік стабілізації Московії, вже розпочав шлях у зворотному напрямку. Намагання Путіна задовольнити Молоха війни життями поневолених Москвою народів, має побічний ефект. Кремлівський тиран може вважати, що мешканцю Тиви чи Калмикії необхідна українська земля, але не обов’язково так вважають надіслані загинути на Українському фронті представники корінних народів, завойованих колись Москвою.
Жертви, яких Кремль приносить на вівтар війни з Україною, не доводять справедливість московських імперіалістичних ідеологем. Даремні сподівання, що війна все спише, як це вже було колись. Завдяки західним союзникам, у Другій світовій війні московсько-більшовицьким людожерам вдалося перемогти подібні йому, але слабкіші тоталітарні режими. До цього дня московство числить цю перемогу виправданням існування злочинної комуністичної диктатури.
Як сказав Геракліт: «двічі в одну річку не увійдеш». Намагання західних країн «сберечь лицо Путина» забороною Україні завдавати удари по лігву Звіра, позбавлене сенсу. Якщо пригадати колишню спілку Заходу зі сталінізмом, чи варто дивуватися легіону охочих зберегти схоже на дупу обличчя московського імперіалізму, коли жодному «легіонеру» й на думку не спадає перейматися обличчям України?
Спадкоємці обам та шредерів можуть примушувати Україну та українців до капітуляції, заради своїх дрібних політичних ґешефтів, але вони не зупинять прагнення до Волі українців та інших поневолених Москвою народів.
Разом з імперією згинуть усі імперіалісти, мов роса на Сонці. І на уламках московського Левіафана запанують держави вільних народів, які колись уярмила Росія. Це об’єктивний історичний процес. Імперія, що знехтувала трансформацією в конфедерацію, приречена на зникнення, разом з носіями імперіалістичної ідентичності.
Винятків не існує. Пригадаймо долю Ассирійської, Римської, Візантійської, Османської чи інших імперій, з претензіями на світове панування. Утім, Туреччина відмовилася від османських колоній, перетворилася на національну державу, тому уникла остаточного зникнення. Але здається, московство проминуло можливість здійснення подібного сценарію.
Імперський пустоцвіт
Психології рашизму притаманний невиправний інфантилізм: мовляв, змінили конституцію, і вже коронований Вован посідає на троні не третій термін, а перший; або перелицювали Російську імперію в СССР, а його залишки в РФ – і всі проблеми позаду = починаємо з чистого аркушу. Московству здається, що варто знайти просте рішення – і складна проблема розв’язана. Але це ніколи і ніде не спрацьовувало.
Подібно до того, як розвиток кожної людини проходить стадії дорослішання, юнацтва, зрілості, старості та смерті, держави та імперії також переживають обов’язкову послідовність зародження, розквіту, занепаду та загибелі. Це сувора історична закономірність, уникнути котрої, не вдалося ще нікому.
Будь-яка імперія може зростати до певної межі, подолати яку вона не здатна. Наприклад, ані Російська імперія, ані СССР не змогли остаточно поглинути Польщу, Фінляндію чи країни Балтії. Номер не вдався навіть з Україною, попри століття московського рабства, зросійщення, геноциду та наявності потужної панівної імперіалістичної п’ятої колони.
 |
| Імперія клаптиків та латок |
Саме в таку мить будь-яка імперія вичерпує потенціал поглинання, оскільки сягнула меж можливості територіального зростання. Для імперії припинити розширення територій означає початок скорочення, тобто шлях до занепаду й загибелі.
Найвищого розквіту московська імперія досягла в часи розвиненого сталінізму. Під її кормигою опинилася не тільки територія колишньої імперії Чингізидів, але й країни Східної Європи. Імперія сягнула найвищої точки, за котрою починався лише шлях у провалля.
Це можна порівняти з альпіністом, який досяг найвищого гірської вершини, присів, аби перепочити, та розірвав об пік власні штанці. Через брак мінімальних умов для існування, підкорювач вершин мусить повернутися назад. Не важливо в якому напрямку він вирушить – усе одно він йтиме донизу.
Через надмірні зусилля в часи Сталіна імперія виснажилася, і всі її зусилля загальмувати занепад і падіння виявилися марними. Інколи вдавалося вигравати окремі битви, але жоден її провідник не міг усвідомити, що московська імперія програла війну за існування, тому успіхи на окремих плацдармах лише подовжують болісну агонію.
Белькотіння мантр про місію православного «народа богоносца» часів царату, або посилання на умоглядні спекуляції відірваного від реальності «единственно верного учения маркса-ленина», лише заважали усвідомити просту істину: рано чи пізно всі імперії розпадаються на окремі держави,сформовані за етнічним принципом. Бо імперія завжди химера та антисистема – примусове схрещування вужа з їжаком, яке породжує лише колючий дріт.
Історія наочно демонструє приреченість усіх імперій, які прагнули поширити імперську «культуру» на поневолені народи, шляхом тотальної асиміляції та геноциду. Такими ж умоглядними конструкціями, які не мають жодного стосунку до реальності, виявилися концепції мультикультуралізму та «плавильних казанів». Сучасна ідея політичних націй аніскільки не спростовує принцип етнічного державотворення, оскільки всі політичні нації формуються на основі культури певного етносу.
Я-концепція кожної людини містить Ми-концепцію: відчуття приналежності до культурної спільноти, основу якої закладають мова та існування в умовах відповідного біоценозу. Якщо для окремих осіб заміна етнічної Ми-концепції на імперську цілком можлива, то для всього етносу це не спрацьовує. Бо для кожної конкретної нації чи народу це означає неминучу смерть.
 |
| Ліна Костенко, цитата |
Як сказала Ліна Костенко: «Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову». Таке явище стає можливим лише за умов масштабної національної катастрофи, в тому числі цілеспрямованого геноциду з боку поневолювача. У менш катастрофічних умовах, великодержавне насильство породжує національний спротив, і не факт, що величезна імперія вийде з протистояння переможцем.
Утім, головна умова перемоги імперії полягає зовсім не в грубій силі. Історія знає випадки, коли народи з відсталими технологіями захищали власну незалежність від розвинених імперій: Афганістан не скорився Британської імперії в XIX столітті, та СССР у XX-му, а героїчних чукчів, так і не здолав московський царат.
У переважній більшості випадків успіхи імперії зумовлює здатність запропонувати колоніям щось значуще та цінне, чого вони до цього не мали. Тільки за таких умов виникає змога розколоти провідні верстви, перетягнути частину еліти на свій бік, та за її допомогою поневолити народ.
Наприклад, у часи Хмельниччини московству вдалося спокусити Східну Україну примарою православної єдності для духівництва і частини мирян, та наданням козацькій старшині дворянства, тобто всього того, у чому українській провідній верстві відмовляла Річ Посполита.
За подібною схемою Москва діяла і в інших випадках: цілеспрямована збройна окупація,помножена на нові перспективи та привілеї для можновладців поневолених народів, які зрідка доповнювалися запозиченими на Заході технологіями, як, наприклад, вогнепальна зброя для народів Півночі.
Даремно дехто вважає, що подібні штуки застаріли. Аби переконатися в їх дієвості, варто пригадати новітню історію чеченського народу, коли Кремль зміг знищити незалежну Чеченську республіку Ічкерія завдяки безжальному насильству та переходу на бік Москви клану Кадирових.
Після краху царату, московському більшовизму вдалося принадити багато корисних ідіотів, які належали до поневолених Москвою народів, примарою світлого комуністичного майбутнього, де начебто, на всіх очікувало безкласове суспільство та «расцвет наций через их сближение и сближение наций через их расцвет». Згодом, як у казці про Попелюшку, карета обернулася на гарбуз, безкласове суспільство виявилося кастовим, а зближення націй – простісіньким зросійщенням.
Та для московського імперіалізму, то були лише тимчасові успіхи, за якими приховався невблаганний вирок історичного процесу. Навіть за життя самого Сталіна, коли московство вийшло на пік імперіалістичної могутності, почалося стрімке, за історичними мірками, скочування імперії долі. Спочатку впливу московсько-більшовицької імперії позбулася Югославія, невдовзі після смерті вусатого тирана вдалі спроби звільнитися від оруди СССР здійснили Китай та Албанія, але зазнали невдачі Угорщина та Східна Німеччина.
З перемінним успіхом Москва намагалася поширити вплив на Індію, Кубу, Нікарагуа, Анголу, Афганістан та інші країни Глобального Півдня, але в підсумку від московського ярма звільнилися всі країни за офіційними кордонами імперії. Процес завершився розпадом СССР.
 |
| Розлам імперії |
Завдяки підтримці Заходу, Росія тоді зберегла більшість колоній, і відгодована політикою «перезагрузки» клінтонів, обам та інших шредерів заходилася відновлювати імперію.
Потуги виявилися марними. Сучасна Москва не здатна запропонувати ані поневоленим нею народам, ані тим державам, які вона прагне окупувати, якийсь привабливий проект майбутнього. Чеченця чи українця зовсім не надихає ідея об’єднатися в одній державі з московськими чекістами, які не шкодуючи зусиль знищували наших дідів та прадідів, а тепер вибудовують плани на нас, наших дітей та онуків.
Заради чого черкеси, хакаси, ерзяни чи українці мають пожертвувати майбутнім своїх націй? Посприяти звеличенню корпорації КГБ-ФСБ, чи зростанню статків кооперативу «Озеро»? Потішити пиху недомірка на пинєходах? Збільшити велич людожерської імперії? Імітувати боротьбу з корупцією à la «шарики-фонарики» на туалетному йоржику навального, або здійснити ідею ліберального імперіалізму «хороших русских»?
Заради чого черкеси, хакаси, ерзяни чи українці мають пожертвувати майбутнім своїх націй? Посприяти звеличенню корпорації КГБ-ФСБ, чи зростанню статків кооперативу «Озеро»? Потішити пиху недомірка на пинєходах? Збільшити велич людожерської імперії? Імітувати боротьбу з корупцією à la «шарики-фонарики» на туалетному йоржику навального, або здійснити ідею ліберального імперіалізму «хороших русских»?
Московський імперіалізм вичерпався ідейно. Усім поневоленим народам він реально може запропонувати неприховане насильство, приправлене побрехеньками побєдобєсія, міфічного «смачного пломбіру СССР» та байками про велич нікчеми-чекіста приналежного до Тамбовського злочинного угрупування.
Теперішній режим православних чекістів втратив не тільки здатність створити нове привабливе бачення майбутнього, але не спроможній підтримати бодай-якесь традиційне обґрунтування права на існування московського імперіалізму. Лишився лишень неприхований примус та насильство.
Спалах імперіалістичної істерії, спричинений агресією проти України, потроху вигасає, і підтримати його якимось позитивним вмістом немає жодної змоги. Попри всі зусилля симонянш та соловйових, СВОлоч, ладну сіяти смерть та руїну в Україні, наразі приваблюють лише нечувано великі виплати за злочинну діяльність.
Чогось іншого було годі сподіватися – клептократія (влада крадіїв), не містить у собі жодного позитивного проекту майбутнього. Це варто врахувати і всім симпатикам української клептократичної олігархії штибу «яєць по 17 гривень», бо «настане суд, заговорять і Дніпро, і гори…».
 |
| Пам'ятна монета, на честь здобутків Алексія Рєзнікова |
Незворотність історичного процесу
Еволюція життя на Землі відбувається за принципом переходу від простих форм життя до складних. Так само, й людська спільнота розвивається завдяки ускладненню форм суспільних взаємин. З цієї причини, московська система «я начальник, ты дурак», вичерпалася.
Попри потуги московства нав’язати власну парадигму прийдешнього людству, попри величезні жертви поневолених Москвою народів, які Росія офірувала задля здійснення своїх імперіалістичних забаганок в Україні, їй не вдалося створити розраховану на довготривалий термін привабливу візію майбутнього.
Жодній імперії не вдалося заохотити поневолені народи лишатися під ярмом чи то аби допомогти колонізатору спільно «нести ярмо білої людини», чи заради «русского мира» «самодержавия, православия и народности».
Протистояння еллінських полісів Перській імперії наочно продемонстрували світу несумісність спільноти повноправних громадян з тотальністю імперського гарматного м’яса.
Закони природи невблаганні: з хробаків не виростають соколи. Із задавленого тоталітаризмом, чи автократією суспільства, постають лише холопи, та подеколи, поодинокі борці за Волю, яким імперська більшість виголошує смертний вирок. Московство неодноразово продемонструвало ставлення до волелюбної особистості, беззастережним цькуванням таких людей, як цар Дмитрій I, Сахаров, Буковський чи Новодворська.
 |
| Ерозія імперії |
Імперіалістична спільнота навмисно відкидає будь-які запобіжники, чим остаточно прирікає себе на небуття. Наразі кремлівський режим марнує останні резерви на війну проти України, чим лише пришвидшує власний грандіозний гаплик, з повним виключенням надії уникнути неминучого краху.
Московство проминуло всі шанси перетворися з імперської нації на національну державу. Деградація імперської спільноти набула незворотності, і впевнено крокує до повного виродження.
Запропоноване путінськими чекістами спрощення соціуму спричиняє поглиблення деградації. Іншого шляху закони природи не знають: позбавлені світла кроти приречені на засліплення.
Більшість незгодних з відродженням московського тоталітаризму залишили імперію. У переважній більшості це люди з розвиненим мисленням та свідомістю. Отже залишиться лише «какая разница, как жить, лишь бы смотреть на ТВ любимых клоунов», чий рівень не досягає й найнижчого плінтусу.
 |
| Лаптєстан голосує за Путіна! |
Міжнародні санкції позбавляють РФ залишків високих технологій. З усіх надбань цивілізації, як і колись у СССР, залишився «великий пахан империи» і його «сброд тонкошеих вождей», та галасливий акомпанемент телеблазнів в дусі Маслякова чи Соловйова.
Освітні заклади заполонює «нова еліта» СВОлочних злочинців. Від високих технологій залишається лишень побрехенька про Лєвшу, який підкував міфічну блоху.
Зростання ісламізації РФ наочно засвідчує перспективу обернення Московії на прикалабок Азії, з усіма належними похідними. Маятник історії, який хитнувся після розпаду СССР у бік стабілізації Московії, вже розпочав шлях у зворотному напрямку. Намагання Путіна задовольнити Молоха війни життями поневолених Москвою народів, має побічний ефект. Кремлівський тиран може вважати, що мешканцю Тиви чи Калмикії необхідна українська земля, але не обов’язково так вважають надіслані загинути на Українському фронті представники корінних народів, завойованих колись Москвою.
Жертви, яких Кремль приносить на вівтар війни з Україною, не доводять справедливість московських імперіалістичних ідеологем. Даремні сподівання, що війна все спише, як це вже було колись. Завдяки західним союзникам, у Другій світовій війні московсько-більшовицьким людожерам вдалося перемогти подібні йому, але слабкіші тоталітарні режими. До цього дня московство числить цю перемогу виправданням існування злочинної комуністичної диктатури.
Як сказав Геракліт: «двічі в одну річку не увійдеш». Намагання західних країн «сберечь лицо Путина» забороною Україні завдавати удари по лігву Звіра, позбавлене сенсу. Якщо пригадати колишню спілку Заходу зі сталінізмом, чи варто дивуватися легіону охочих зберегти схоже на дупу обличчя московського імперіалізму, коли жодному «легіонеру» й на думку не спадає перейматися обличчям України?
Спадкоємці обам та шредерів можуть примушувати Україну та українців до капітуляції, заради своїх дрібних політичних ґешефтів, але вони не зупинять прагнення до Волі українців та інших поневолених Москвою народів.
Разом з імперією згинуть усі імперіалісти, мов роса на Сонці. І на уламках московського Левіафана запанують держави вільних народів, які колись уярмила Росія. Це об’єктивний історичний процес. Імперія, що знехтувала трансформацією в конфедерацію, приречена на зникнення, разом з носіями імперіалістичної ідентичності.
Винятків не існує. Пригадаймо долю Ассирійської, Римської, Візантійської, Османської чи інших імперій, з претензіями на світове панування. Утім, Туреччина відмовилася від османських колоній, перетворилася на національну державу, тому уникла остаточного зникнення. Але здається, московство проминуло можливість здійснення подібного сценарію.
 |
| Залишки імперії |
Розпад останньої імперії неминучий. Наближається час, коли жахи породжені кремлівською владою переважать страхіття можливого безвладдя. Невдовзі, московський режим, як герой анекдоту про три пакети, не зможе перекласти відповідальність за провали на попередників, та замилити очі кадровими перестановками, і кремлівську камарилью спіткає доля Ніколая II. Заради цього, Україні та українцям потрібно витримати лихоліття московсько-української війни й перемогти Московію.
Юрій Гарматний
Юрій Гарматний
