ЧИ МОЖНА ПОРІВНЮВАТИ АК І УПА? ПРО ЩО НАСПРАВДІ ВАРТО ДИСКУТУВАТИ

Останнім часом у польському публічному просторі знову активізувалася дискусія навколо історичної спадщини Армії Крайової та Української Повстанської Армії. Черговим приводом стала позиція польського Інституту національної пам'яті, який наполягає на неприпустимості будь-яких порівнянь між АК та УПА.

Аргументація польської сторони виглядає доволі простою. Армія Крайова розглядається як складова легітимних збройних сил Польської Республіки, підпорядкована уряду в еміграції, який визнавався державами Антигітлерівської коаліції. Натомість УПА характеризується як нелегальне збройне формування Організації українських націоналістів, що не мало міжнародного визнання і не представляло жодної держави.

Якщо дивитися виключно з формально-правового погляду, така аргументація має під собою підстави. Однак історія рідко буває настільки однозначною, як цього хотілося б політикам або інституціям, відповідальним за формування історичної пам'яті.
Проблема полягає в тому, що дискусія про АК та УПА не може обмежуватися лише питанням міжнародного визнання чи юридичної спадкоємності влади. Вона неминуче виходить на значно ширшу тему — що являла собою польська підпільна держава та наскільки вона була здатна представляти все населення довоєнної Речі Посполитої.
До вересня 1939 року Польща була не лише польською національною державою. Вона залишалася багатонаціональною країною, де майже третину населення становили представники інших народів. Українці, білоруси, євреї, литовці, німці та представники інших національних спільнот були громадянами Польської Республіки, хоча далеко не всі вважали себе частиною польської політичної нації.

Синдром стерв'ятника: Чому всі сусіди одночасно вп’ялися в Україну?

Те, що ви відчуваєте зараз, дивлячись на новини з Варшави, Будапешта, Бухареста чи Софії — це абсолютно виправданий, здоровий державницький гнів. Коли країна стікає кров'ю в траншеях, захищаючи східний фланг цивілізації, а ті, кого вона прикриває своїми спинами, починають шматувати її політичне, історичне та територіальне тіло — це виглядає як сюрреалістичний кошмар. Це викликає відчай і логічне запитання: чи це змова? Чи це випадковий збіг обставин, що всі сусіди раптом витягли старі карти й почали виставляти нам рахунки?

Ми стали свідками класичного геополітичного мародерства. Міжнародна політика не оперує категоріями «вдячності», «емпатії» чи «справедливості». Вона оперує виключно категоріями сили, інтересу та вікна можливостей. І сьогодні нам час остаточно поховати наш геополітичний інфантилізм і розібратися, чому сусіди діють як зграя і як українська держава мусить переламати їм хребет у цій дипломатичній війні. Ми опинилися в центрі ідеального шторму, де кожен сусід має свою історичну травму, яку він намагається вилікувати за український рахунок.

Читайте також:  Поляки бояться що коли Україна виграє війну з Росією, то буде для поляків державою навіть більш небезпечною ніж Росія

Війни пам’яті передують військовим вторгненням

Хто контролює минуле – контролює майбутнє 

Війни за історію дуже часто переростають у конвенційні. 

А історична агресія (з якого б боку кордону вона не велася) переростає у агресію фізичну.

Оскільки рівень загроз лише зростає передруковую тези мого виступу під час круглого столу «Війна за історію: як перемогти російського агресора», які були озвучені рівно вісім років тому.
Цей важливий і актуальний нині текст став моєю компіляцією власних думок та тез, які запропонували Андрій Холявка, Євген Костюк, Михайло Галущак.

Отож:

"Війни за історію - це не ексклюзивний винахід російських агресорів. Ще з давніх часів первісних держав, приміром єгипетських фараонів - переможець висікав перебільшену історію своїх перемог на камені, а очільник ворожої держави при першій же спробі їх переписував.

Очевидно, коли керівництво української держави намагається втягнути велику вічну війну, тотальну за своєю суттю і майже тисячолітню за часом протистоянням у прокрустове ложе незрозумілої АТО, важко очікувати позитивних результатів цього протистояння. 

Нам варто чітко називати речі своїми іменами: йде війна, а нинішній етап цієї війни відбувається в момент тривання і незакінченності столітньої Національно-визвольної Революції. 

Росія веде війну (і це закріплено у її воєнній стратегії) у чотирьох просторах і трьох часових вертикалях.

Це війна на суші, в повітрі та космосі, на воді та в інформаційно-світоглядовій сфері. Війна за минуле, теперішнє і майбутнє.

Чому справжні націоналісти не матюкаються?

На тлі відомих політичних подій з'явився новий тренд. Людей, які не схвалюють публічне вживання матюків, таврують, як прихильників тоталітаризму. 

Принаймні, ваш покірний слуга після комантаря під постом однієї політично освіченої публічної персони буквально потрапив під роздачу за зізнання, що ніколи в житті не матюкався. 

Таке враження, що хтось прагне зробити публічний матюк символом національного спротиву, ознакою справжнього патріота.

Але, поговорімо про те, що таке є матюк у системі національнлї культури. 

Ернест Геллнер, один з найкрутіших, на мою думку західних дослідників проблем націй і націоналізму, увів у вжиток поняття "низької' і "високої" культур.

І для більшої образності порівняв їх з природною лукою і доглянутим садом.
"Низька", або "народна" культура - це частина природного середовища, яка розвивається без чийогось втручання, росте як хоче. І, як клаптик природи, може бути красивою для людського ока, а може бути потворною. 

"Висока культура" - це сад, який не виживе без догляду вправного садівника. І в обов'язки цього садівника входить в тому числі нещадне виполювання бур'янів, які в природному середовищі можуть навіть мати доволі органічний вигляд.
Сад без догляду дуже швидко перетвориться на пустир. 

Завданням союзників путіна - соросят є стирання української національної ідентичності

(цей пост був видалений з Фейсбук 25.07.25 з обгрунтуванням "ворожа поведінка")

Якщо змінити мову та ще й ввести в неї матюки, можна змінити саму здатність людини мислити інакше.

Напевно ви помітили наскільки побільшало узкіх матюків на вулицях і в громадських місцях, особливо в мові молоді.

Це все - результат наполегливої і тривалої діяльності лівачні/грантожерів та інших лгбт-активістів та содомитів.

Завданням соросят є стирання української національної ідентичності - тому що лише національно усвідомлені люди здатні захищати [від глобалістів-імперіалістів] свої національні інтереси. Вони й стирають, в тому числі й матюками.

І ось тут цікаво виходить, тому що росія веде загарбницьку імперіалістичну війну так само з метою знищення української національної ідентичності як такої. Тому поширенню матюків також сприяє численна московська агентура яка матюками паплюжить українську мову і намагається поєднати ними "братні народи".

Акция «Висла» — преступление против украинского народа

Введение

Акция «Висла», проведённая коммунистическими властями Польши в 1947 году, является одной из самых варварских и целенаправленных операций по этнической чистке украинского населения в XX веке. Под предлогом борьбы с так называемыми «украинскими бандитами» польский режим осуществил насильственную депортацию более 140 тысяч украинцев с их исконных земель — Лемковщины, Надсянья, Холмщины и Подляшья. Целью была не борьба с повстанческими движениями, а полное уничтожение украинского этнического присутствия в этих регионах.

Один из пунктов погрузки, откуда украинских переселенцев отправляли поездом на так называемые «возвращенные территории» (апрель-июнь 1947 года). Слева — загруженные открытые вагоны, а далее — товарные вагоны, в которых как скот, будут перевозить украинцев. Справа — имущество украинцев, готовое к погрузке.

Исторический контекст

После окончания Второй мировой войны украинцы на своих исторических территориях оказались в составе новой Польши. Согласно Ялтинским и Потсдамским соглашениям, значительная часть западноукраинских земель была передана СССР, но восточная часть Лемковщины, Холмщина и Подляшье остались в Польше. Именно здесь украинское население подверглось систематическим преследованиям: от закрытия школ и церквей до открытого террора со стороны польских вооружённых формирований.

Украинцы в транзитном концлагере

Ход операции

Операция началась 28 апреля 1947 года по приказу министра национальной обороны Польши маршала Михала Роля-Жимерского. В ней участвовало 20 тысяч солдат регулярной армии, Корпуса внутренней безопасности, милиции и боевых отрядов коммунистической власти.

Соросята позастрибували на стіл або вчасне інтерв’ю недовченої міністерки

Взагалі у всьому світі і у нас особливо відбулася дегенерація політикуму. В результаті владу захопили недовчені і безкультурні кадри. Такі типи тільки руйнують держави, бо дивляться тільки на власні кишеньки.

От у нас кілька років тому якимось чином знайшли на міністерку освіти недовчену дівчину, що не могла написати речення згідно з граматичними правилами!

Найцікавіше, що вона при тому постійно плакалась на низьку міністерську платню! Бач, грантожеркою отримувала в рази більше? Скажемо чесно - в деяких європейських державах на крісло прем’єр міністра ставили касирку супермаркету та швею по своїх соросяцьких квотах!

Не треба засуджувати грабіжницькі апетити соросят з освітами технікумів, що тепер називаються університетами менеджменту чи фірташівками. Вони прийшли не керувати державою, а її дерибанити. Про що відкрито пишуть у своєму спілкуванні. І всі, кому накінець пелена спала з очей і стали ясні їх цілі грабіж і розпродаж держави, повинні подякувати простуватій заробітчанці. Вона заскоро видала їх примітивні цілі. За науку треба платити і часами дорого. Ну, дістане прочуханку від керівництва за розкриття планів генштабу загарбників.

Береза Картузька: карали за те, що були українцями

90 років тому 17 червня 1934 року за підписом президента Польщі Ігнація Мосціцькі утворили концентраційний табір Береза Картузька здебільшого для розправи над українцями – членами ОУН, які боролися за Українську незалежну державу.

Концтабір розташовувався у місті Береза Картузька (нині – місто Береза, Білорусь) в Західній Білорусі за 92 км від міста Брест. Ці землі у той час входили у склад Польської держави. Назва «Картузька» походить від костьолу чину картезіанців, у якому розташовувалося приміщення концтабору.

Утворення табору Берези Картузької було відповіддю на українсько-польське протистояння у Східній Галичині та на Волині. Польща, отримавши у 1919 році Галичину, за рішенням Паризької мирної конференції згодом мала надати їй автономію.

Будівлі концтабору Береза Картузька

Натомість поляки почали активну колонізацію українських земель, що суперечило Версальському мирному договору. Від 21 липня 1924 року польський уряд вилучив з ужитку українську мову в урядових установах і розпочав закривати українські школи й церкви.

Зокрема, у 1911 році в Галичині було 2420 українських шкіл, а в 1937 році тільки 352; на Волині й Холмщині з 540 українських церков залишилося 60, причому 150 перевели у римо-католицькі, а решту – знищили.

На протест українських селян польський уряд відповів політикою «пацифікації» (втихомирення), коли сотні українців побили, а їхні культурні й економічні установи знищили. Через два роки Ліга Націй засудила ці польські дії. Утім, авторитарна влада продовжувала свої репресії.

Hass gegen Ukrainer:innen: "Manchmal denke ich, ich sollte besser verbergen, woher ich komme"

Als Russland die Ukraine überfiel, gab es eine große Welle der Hilfsbereitschaft. Die Solidarität mit den ukrainischen Geflüchteten ist auch knapp zwei Jahre später groß – aber es gibt auch deutliche Anfeindungen. Von Raphael Jung

Olga Liuba lebt in Berlin-Gesundbrunnen. Die 35-Jährige kommt aus Tschernihiw, einer Stadt im Norden der Ukraine. Schon vor dem russischen Überfall auf die Ukraine hat sie als Pflegehelferin in Berlin gearbeitet. Anfeindungen gegen sie als Ukrainerin kennt Olga seit Beginn der russischen Invasion in ihr Heimatland. Doch seit kurzem erlebt sie fast jede Woche verbale Übergriffe – nicht nur online in den sozialen Netzwerken, sondern auch in der Öffentlichkeit.

"Ich hatte das Gefühl, gleich fliegen Flaschen"

"Ich war mit meiner Bekannten im Supermarkt einkaufen und wir haben Ukrainisch gesprochen", erzählt Olga. In der Nähe der Kasse habe ein Mann mit dunklerem Hauttyp angefangen, sie zu beleidigen. "Wir wurden als Edelflüchtlinge beschimpft, wir sollen zurück in die Ukraine gehen und uns um unser Land kümmern", erzählt Olga. "Die Ukraine gehöre zu Russland, wir sollen uns nicht so bemitleiden", habe der Mann gerufen.
 
Der Vorfall ereignete sich im Dezember. Als Olga zwei Wochen später mit ihrem Auto, das einen blau-gelben Ukraine-Aufkleber trägt, aus einem Parkhaus fährt, wird sie von einer Gruppe junger Männer mit Einwanderungsgeschichte angeschrien, beleidigt und – während sie im Auto sitzt – angespuckt. Sie habe sich damals sehr erschreckt, erinnert sich Olga. "Bis dahin dachte ich nicht, dass ich hier unsicher bin. Aber diese Situation war heftig. Ich hatte das Gefühl, gleich fliegen Flaschen."

Історія про 9 травня — це класичне шахрайство

І як в класичному шахрайстві, це історія не стільки про те, як тебе наєбали, скільки історія про те, як ти сам намагаєшся обілити шахрая, просто щоб не почуватися ідіотом. Це наріжний камінь системного шахрайства, те, завдяки чому шахраї виживають — на певному етапі жертва розуміє, що її надурили, але настільки не хоче бути ошуканою, що шукає виправдань своєму кривдникові. Це те, що відбулося з нами насправді.

Дивлячись правді у вічі: ми програли у другій світовій війні.
Програли за будь-якими критеріями: ми втратили неймовірну кількість населення, були окуповані, втратили виробництва, міста, матеріальні цінності, були позбавлені будь-якої суб'єктності, втратили українську церкву, було зламано національний дух, дух спротиву, будь-яку інтенцію до свободи.

Большинство украинцев признают факт внешнего управления страной

Согласно опросам, большая часть украинцев считает, что страна находится под внешним управлением. Особенно в этом уверено население восточных и южных регионов.

Большинство жителей Украины (65 процентов) считают, что страна управляется из-за рубежа. Такие данные были получены в ходе опроса, проведенного Украинским институтом будущего.

Опрос проводился в январе и февраля текущего года среди почти 2,5 тыс. украинцев. Так в восточных регионах страны с мнением о внешнем управлении страной согласились 75% опрошенных, в южных регионах — 71%. В западных областях с тезисом оказались согласны 56% украинцев.

Наказ закрити телеканали ЗІК, 112, Newsone надійшов від зовнішнього управління

Наказ закрити телеканали ЗІК, 112, Newsone надійшов від зовнішнього управління не через "проросійську", а через "протисоросятну" і "протизовнішньоуправлінську" риторику.

Зазначені телеканали невпинно критикують зовнішне управління і іноземних агентів - соросятню, через що на ЗІК в 2020р Нацрада з ТБ двічі призначала перевірку.

Ці телеканали є єдиними в Україні, хто розкриває українцям правду про зовнішне управління і іноземних агентів - соросятню.

Так само "по беспрєдєлу" закрили акаунти Трампа і відсторонили голову КСУ (через загрозу визнання неконституційним закону про продаж землі). Почерк беззаконня однаковий.

Зачистка Украины от украинцев

«Чтобы максимально ослабить жертву, ей сначала подсовывают  фальшивого противника, дабы у нее не осталось сил противостоять настоящему противнику».

2020-й год ярко продемонстрировал, что человечество – это всего лишь одно огромное аморфное стадо слаборазумных существ-людишек, которым легко манипулирует некая враждебная ему верховная сила. Редко какая здравая мысль долетит до средины этого стада, поэтому говорить об общих, целенаправленных действиях этого стада не приходится.

Титульна нація чи корінний народ?

Титульна нація — частина населення держави, національність якої визначає офіційне найменування цієї держави. Згідно з думкою деяких дослідників, титульною є нація, яка дала назву державі, а не народ, який прийняв на себе назву держави в процесі будівництва нації в ній.

Поняття «титульна нація» вперше введено французьким поетом та політичним діячем націоналістичного спрямування Морісом Барресом наприкінці XIX століття. Баррес розумів під ним домінуючу етнічну групу, мова та культура якої стають основою для державної системи освіти. Титульні нації Баррес протиставляв національним меншинам (представники титульної нації, що проживають за межами її національної держави, наприклад, в той час — французи в Ельзасі та Лотарингії) із етнічними діаспорами (етнічні групи всередині території національної держави, наприклад, євреї та вірмени у Франції). Баррес вважав, що національна держава може бути сильною тільки при наявності двох умов: національні меншини та етнічні діаспори повинні зберігати лояльність до держави титульної нації, а титульна нація повинна підтримувати «свої» національні меншини за кордоном. Цю класифікацію Баррес розробив в період справи Дрейфуса.  

Корінні народи — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, споконвіку, у період її завоювання або колонізації або в період встановлення наявних державних кордонів».

Російська імперія, Австро-Угорська імперія, а за ними СРСР, під окупацією яких певний час знаходилися українські землі, були багатоетнічними суспільствами. Тому, українці, за вищенаведеними визначеннями, підпадали в них під статус одного з корінних народів на своїх етнічних територіях.

Ситуація змінилася в 1991 році, коли Україна вийшла зі складу поліетнічного СРСР і постала як незалежна моноетнічна держава.

Моноетнічною вважається країна, в якій кількість представників однієї нації становить не менше 67%. Згідно перепису населення 1989 року, в УРСР українська етнічна складова становила 72.7 % населення, у 2001 році в Україні — 77.8.

МИ — НЕ БРАТИ: ЯК УЧЕНІ ДОВЕЛИ ВІДСУТНІСТЬ “РІДСТВА” МІЖ УКРАЇНЦЯМИ І РОСІЯНАМИ

«Росія здійснила велику помилку з огляду на власні інтереси. Вона вирила траншею, наповнену кров’ю, ненавистю та кривдою. Українці не дозволять росіянам називати себе братнім народом».

Тоді як у жовтні 2016 року під час інвестиційного форуму «Росія кличе» президент Володимир Путін заявив:

«Я багато разів про це говорив і хочу ще раз наголосити: попри всю трагедію, яку ми зараз спостерігаємо, особливо на південному сході, український народ завжди був і залишається найближчим для нас, братнім народом. Нас пов’язує спільність етнічна, духовна, релігійна, історична. Спираючись саме на ці фундаментальні засади нашої взаємодії, ми будемо розвивати наші відносини».

Соціологія свідчить

Це ж яким потрібно бути циніком, щоб заявляти таке і робити спробу знову ліпити з українців і росіян «братні народи» після розв’язання і ведення війни проти України, що призвело до анексії Криму, окупації ­значної території Донбасу, майже 2 мільйонів біженців, майже 10 тисяч убивств мирних жителів, близько 23 тисяч поранених?!

А чи вважають українці і росіяни, що вони «братні народи» і мають «етнічну спільність»?

Соціологічні дослідження Центру Разумкова, проведені у 2016 році, засвідчили, що 87,1% жителів Донбасу вважають росіян братнім народом, на півдні — 60,5%, у центрі — 41,2%, на заході України — 28%.

Загалом по Україні 51,1% (цифра не може не обдурювати) опитаних вважають українців і росіян братніми народами, кожен третій не вважає їх такими, 25,6% вважають їх «одним народом» (у Росії так вважає 49% опитаних росіян) і 63,4% — «різними народами» (в Росії — 43%).

Згідно з результатами опитування московського «Левада-Центру» за травень 2016 року, 63% росіян негативно (навіть вороже) ставляться до українців.

Зло поряд і всередині

Українці мають навчитися використовувати українофобію як один із засобів подолання власного малоросійства

«Фашисти», «нацисти», «бандерівці», «хохли», «українофоби», «русофоби», «антисеміти» — цими та іншими численними словами переповнений інформаційний простір. Вживають їх хаотично, доречно й не доречно, нівелюючи та затьмарюючи первинні сенси, розмиваючи межі між добром і злом, своїм та чужим. У таких умовах українські інтелектуали прагнуть допомогти собі та оточенню додати трохи здорового глузду в цей хаотичний потік, виробити власний, україноцентричний, погляд на минуле та сучасне, донести його до масового читача та глядача, долаючи перешкоди та використовуючи надзвичайно мінімальні можливості.

28 березня 2013 року у Львові у рамках XXIV наукової сесії Наукового товариства ім. Шевченка, на спільному засіданні Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін, Мовознавчої комісії і Правничої комісії у приміщенні Львівського національного університету імені Івана Франка відбувся ІІІ Всеукраїнський семінар «Українофобія як явище та політтехнологія». Науковці та представники громадськості головним чином обговорили визначення терміна «українофобія» (філологічний, історичний, політологічний, юридичний, філософський аспекти) та окреслили явища, які породжують українофобію: великодержавний шовінізм, імперіалізм, нацизм тощо, напрацювали пропозиції практичного реагування на прояви українофобії (моніторинг, правове реагування тощо).