Польща між міфом жертви та незручною правдою про Другу світову

Незручна історія: поляки у Вермахті, СС та Армії Крайовій

Поляки докладають чималих зусиль, аби предстати ледь не другими після євреїв найбільшими жертвами Другої Світової. 

Ще б пак – Друга Світова війна як така почалася з нападу Німеччини на Польщу. Тим більш жахливим виглядає той факт, що величезна кількість поляків служили у силових та каральних структурах Третього Рейху. Польські громадяни відмічені в складі 3 танкової дивізії СС «Мертва голова», 4 поліційної дивізії СС, 31 та 32 гренадерських дивізій СС. 

Треба зазначити, що це були не національні польські частини – поляки з окремих польських регіонів служили в складі німецьких частин нарівні з німцями (!!!) 

Чому так – поясню нижче. 

Не бракувало поляків і в польових частинах Вермахту. 

Взагалі, за даними радянського Головного управління в справах полонених та інтернованих (ГУПВИ), в полон Червоною армією було взято 60 272 поляки, у тому числі – 5 генералів. 

Повторюю! 

Ідеться не про бойовиків Армії Крайової (ними займалося дещо інше відомство), ідеться про полонених з числа службовців Вермахту та СС, які потрапили на етапні пункти обліку полонених при штабах підрозділів РККА. 

Тобто – про поляків у формі Третього Рейху. 

За кількістю полонених у таборах НКВД поляки обігнали навіть офіційних союзників Гітлера – італійців (48957 полонених, серед них 3 генерали). 

Слабо? І ці люди дорікають українцям дивізією «Галичина»! 

Але не тільки у Вермахті та СС працювали нащадки гордих шляхтичів!

Ось що робили «діди, які воювали»: криниці, заповнені закатованими українцями

Ще раз про дідів...

 

На цій світлині - табличка з пам'ятного хреста жертвам комуністичного терору біля «Яблунівських Криниць Смерті».

 

«Яблунівські криниці смерті» – 5 криниць в селищі Яблунів на Івано-Франківщині (Косівський район), в яких було віднайдено останки в'язнів з тюрми Яблунівського НКВД. Це були повстанці УПА, а також прості селяни з Яблунева і навколишніх сіл, які були запідозрені у співпраці з УПА. 

Перш, ніж вбити, їх морили голодом, піддавали тортурам, «розтрощували голови кольбами рушниць, забивали цвяхи в очі, в ніздрі, в хребет». Мертві тіла НКВДисти скидали в криниці. За час розкопок було знайдено 74 жертви більшовизму. 

Серед них було опізано останки Негрича Дмитра, псевдо «Мороз» (1909 – 1945) – сотенного УПА, Кунинича Дмитра, псевдо «Калина» (1912 – 1950) –стрільця сотні Мороза, Симчича Михайла, псевдо «Карпо» (1908 – 1950), Урбановича Михайла, псевдо «Сивий» (1894 – 1949).

 

В травні 1948 року сюди привезено та вкинуто в криницю полеглих у нерівному бою з енкаведистами поручника УПА, сотенного Юрія Долішняка-«Білого» та його побратимів.

 

12 серпня 1990 року відбулося урочисте перепоховання жертв комуністичного терору в Яблунові.

 

На цей запізнілий похорон тоді зійшлися тисячі людей. Біля колишнього НКВД, неподалік місця, на якому через рік було розпочато будівництво Яблунівської церкви, висипано могилу, а на ній у 1993 році споруджено пам’ятник.

 

Світла пам’ять. 

Вибіркова емпатія офіційної Варшави та нацистські заклики до етнічних чисток серед польських чиновників

Навколо «польської чутливості» Яцека Куроня 

У 22-гу річницю його смерті

Яцек Куронь

Наближення 80-ї річниці трагічної акції «Вісла» у 2026 році польський політикум зустрічає у стані гострої шовіністичної істерії, яка змусила б здригнутися архітекторів європейського примирення.

Замість втілення державницького заповіту Яцека Куроня про Річ Посполиту багатьох народів, сучасна Варшава впевнено скочується до легалізованого ксенофобського етноцентризму. Поки Інститут національної пам’яті Польщі цинічно закриває очі на депортації українців, тавруючи УПА виключно як «геноцидне формування», ультранаціоналістичні кола вимагають відібрати найвищі державні нагороди у Володимира Зеленського та влаштувати чистки «неполяків» в урядових кабінетах. Вибіркова «польська чутливість», яка вимагає беззастережних ексгумацій на Волині, водночас продовжує саботувати увічнення пам’яті замордованих українських дітей у Сагрині та Павлокомі, наочно доводячи, що безкомпромісний голос совісті в сучасних польсько-українських відносинах остаточно програв виборчому популізму та історичному егоїзму. Іза ХРУСЛІНСЬКА розмірковує навколо «польської чутливості» Яцека Куроня.

Наближається двадцять друга річниця смерті Яцека Куроня. Я не планувала писати чергову статтю про українську чутливість Яцека ані про його бачення польсько-українських відносин. Однак у контексті подій та скандалів останніх тижнів, пов'язаних із вимогою відібрати орден Білого Орла у президента України Володимира Зеленського й істерією навколо Української повстанської армії, я вирішила не змовчати. Каменем, який зрушив мою незгоду, стали ганебні вимоги здійснювати "етнічну чистку" серед державних чиновників і шукати серед них неполяків, зокрема українців. Такий постулат родом із нацистської Німеччини вжахнув не одного тверезомислячого громадянина нашої країни.

Польща ділить вбитих цивільних на «правильних» поляків та «неважливих» литовців, білорусів чи українців

У 2020 р. в польському Білостоці на будинках вивісили величезні біл-борди з постаттю Зиґмунта Шендзєляжа «Лупашка» - командира 5-ї Віленської бригади Армії Крайової. У Польщі його посмертно підняли до рангу національного героя, свідомо закриваючи очі на те, що цей підрозділ АК вчиняв криваві воєнні злочини проти мирного населення.

Документи чітко фіксують факти його біографії, які підпадають під визначення злочинів проти людяності.

23 червня 1944 р. у відповідь на вбивство поляків литовською колабораціоністською поліцією, загін «Лупашки» провів каральну акцію в литовському селі Дубінгяй та його околицях. Замість ліквідації комбатантів, солдати АК розстріляли мирних жителів. Серед загиблих більшість становили жінки, немовлята та люди похилого віку. Наймолодшій жертві було лише 2 місяці. У сучасній Литві ці дії офіційно визнані військовим злочином.

У 1945-1946 рр. підрозділи «Лупашки» розгорнули брутальні «пацифікації» православних білоруських сіл на сході Польщі. Спалення житлових будинків, грабунки та масові розстріли цивільних виправдовувалися «підозрами у співпраці з комуністами». Для польських бойовиків релігійна та етнічна приналежність місцевих селян ставала автоматичним вироком.

Бригада «Лупашка» також відповідальна за спалення українського села Вилюки в ґм. Дубичі-Церковні та інших українських сіл у травні 1945 року. Жителі с. Вилюки належали до православного автохтонного населення Підляшшя та чітко ідентифікувало себе українцями. Офіційним приводом для нападів на села була нібито «співпраця місцевих із радянським режимом». Проте насправді акції носили характер етнічних чисток та залякування, з метою змусити українців виїхати до «до матушки Росії» в межах тодішнього обміну населенням.

У Польщі «Лупашка» вважається одним із головних облич культу Армії Крайової. Його ім'ям називають вулиці, йому встановлюють пам'ятники, а Інститут національної пам'яті Польщі десятиліттями ретушує його біографію, виправдовуючи вбивства жінок і дітей «контекстом війни» або «актами помсти».

Сьогодні Навроцький вимагає від України засудження спадщини УПА через події на Волині у 1943 році. Водночас у Польщі канонізують офіцерів АК, чиї руки по лікті в крові литовських, білоруських та українських дітей.

Коли українці говорять про складний історичний контекст, Варшава називає це «виправданням геноциду». Коли польські історики виправдовують дії «Лупашки» в Дубінгяй - це називається «трагічною військовою необхідністю».

Польща ділить вбитих цивільних на «правильних» поляків та «неважливих» литовців, білорусів чи українців. А тому будь-які заклики Варшави до історичної справедливості виглядатимуть виключно як маніпуляція та подвійні стандарти.

У поляків пам'ять про жертви - це про помсту та розпалювання ворожнечі

Навроцький ухвалив рішення про позбавлення В. Зеленського ордена Білого Орла за надання підрозділу ЗСУ найменування «героїв УПА». Перед тим Інститут національної пам'яті Польщі виступив із заявою, в якій прирівнювання Армії Крайової до УПА назвав «образою пам'яті жертв українського націоналізму». 

Підрозділ Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь, 10 березня 1944 року

Натомість АК вважається законною армію, що вела оборонну та визвольну війну.
Добра нагода нагадати Навроцькому і полякам: загальновідомо, що АК вчинила низку масових злочинів та етнічних чисток проти цивільного українського населення, жертвами яких стали від 12 до 20 тисяч українців. 

Найбільші масові вбивства, вчинені бойовиками АК: 

• Різанина в Сагрині (10 березня 1944 року).
• Найбільший одноразовий злочин польських збройних формувань (АК та Батальйонів хлопських) проти мирних українців на Холмщині. Знищено, замордовано та розстріляно від 800 до 1240 цивільних українців, переважно жінок та дітей. Село та місцеву церкву спалили.
• Трагедія села Павлокома (3 березня 1945 року).
• Загін АК під командуванням Юзефа Бісса («Вацлава») за участю місцевих польських добровольців оточив село. По звірячому вбито 366 мирних українців, яких перед розстрілом тримали та катували в місцевій церкві.
• Знищення села Красний Сад (19 квітня 1943 року).
• Напад польських загонів (за участі нацистів) на українське село на Волині. Загинуло 104 цивільних українців, серед яких цілі родини з дітьми.
• Різанина в Пискоровичах (квітень 1945 року).
• Загін польського підпілля («Національної військової організації», що входила до складу АК) здійснив напад на українців, які очікували на переселення в СССР. У приміщенні місцевої школи було розстріляно близько 180 мирних жителів. 

Пам'ять про ці жертви - це не про помсту чи розпалювання ворожнечі. Це про повагу до кожної невинно забраної душі. Не можна однією рукою вимагати від України каяття та ексгумацій, а іншою - ставити пам'ятники тим, хто палив українські хати й розстрілював дітей у Сагрині чи Павлокомі. Польща має нарешті припинити міфологізацію власної історії та визнати дзеркальну відповідальність за трагедію 1940-х років. 

А намагання Навроцького та польських інституцій затаврувати УПА і український національно-визвольний рух як «злочинний» є свідомим паплюженням борців за волю України. Без сумніву, сьогодні Навроцькому аплодує вся московська нечисть. 

Б.Червак 

Читайте також: ЧИ МОЖНА ПОРІВНЮВАТИ АК І УПА? ПРО ЩО НАСПРАВДІ ВАРТО ДИСКУТУВАТИ

 

ЧИ МОЖНА ПОРІВНЮВАТИ АК І УПА? ПРО ЩО НАСПРАВДІ ВАРТО ДИСКУТУВАТИ

Останнім часом у польському публічному просторі знову активізувалася дискусія навколо історичної спадщини Армії Крайової та Української Повстанської Армії. Черговим приводом стала позиція польського Інституту національної пам'яті, який наполягає на неприпустимості будь-яких порівнянь між АК та УПА.

Аргументація польської сторони виглядає доволі простою. Армія Крайова розглядається як складова легітимних збройних сил Польської Республіки, підпорядкована уряду в еміграції, який визнавався державами Антигітлерівської коаліції. Натомість УПА характеризується як нелегальне збройне формування Організації українських націоналістів, що не мало міжнародного визнання і не представляло жодної держави.

Якщо дивитися виключно з формально-правового погляду, така аргументація має під собою підстави. Однак історія рідко буває настільки однозначною, як цього хотілося б політикам або інституціям, відповідальним за формування історичної пам'яті.
Проблема полягає в тому, що дискусія про АК та УПА не може обмежуватися лише питанням міжнародного визнання чи юридичної спадкоємності влади. Вона неминуче виходить на значно ширшу тему — що являла собою польська підпільна держава та наскільки вона була здатна представляти все населення довоєнної Речі Посполитої.
До вересня 1939 року Польща була не лише польською національною державою. Вона залишалася багатонаціональною країною, де майже третину населення становили представники інших народів. Українці, білоруси, євреї, литовці, німці та представники інших національних спільнот були громадянами Польської Республіки, хоча далеко не всі вважали себе частиною польської політичної нації.

Антиукраїнська істерія у Польщі: Історична пам'ять не може бути вулицею з одностороннім рухом

Останнім часом у Польщі знову активізувалися дискусії навколо української історії, УПА та історичної пам'яті. Але історія рідко буває чорно-білою. Якщо вже говорити про минуле чесно, то варто згадувати всі його сторінки.

Українські родини під час примусового переселення в ході операції «Вісла», 1947 рік

У 2003 році президенти Леонід Кучма та Олександр Кваснєвський здійснили важливий крок до українсько-польського примирення. На Волині вони закликали обидва народи до взаємного прощення та порозуміння заради спільного майбутнього.
Здавалося б, це мало поставити крапку в історичних суперечках.

Проте час від часу політики знову повертаються до старих ран.

Якщо вже відкривати історичні рахунки, то варто пам'ятати: болючі сторінки є в історії кожного народу.

Читайте також:  Поляки бояться що коли Україна виграє війну з Росією, то буде для поляків державою навіть більш небезпечною ніж Росія 

Однією з найтрагічніших сторінок українсько-польських відносин стала так звана пацифікація 1930 року. Під приводом боротьби з диверсіями польська влада розгорнула масштабну каральну операцію на українських землях Східної Галичини.

Норвезьку верхівку розслідують за співучасть у геноциді в Газі

Прем’єр Норвегії та Столтенберг опинилися під слідством через інвестиції в Ізраїль

🇳🇴 Норвегія опинилася в центрі безпрецедентного юридичного скандалу, який може переписати правила міжнародної відповідальності політиків. Місцеве відділення руху літніх активісток Grag (Grandmothers Against Genocide) спільно з Палестинським комітетом Норвегії домоглися від прокуратури та Національної служби кримінальних розслідувань поновлення справи проти вищого керівництва країни.

Під офіційне розслідування кримінальної поліції за найтяжчою статтею про співучасть у геноциді та злочинах проти людяності потрапили чинний прем’єр-міністр Йонас Гар Стьоре, глава МЗС Еспен Барт Ейде, колишній генсек НАТО та ексміністр фінансів Єнс Столтенберг, а також керівники Центрального банку та Суверенного фонду Норвегії. Початкову спробу влади зам’яти цей позов прокуратура повністю заблокувала, зобов’язавши слідчих письмово повідомити всіх топчиновників про початок процесуальних дій.

В основі цієї справи лежить 118-сторінкове юридичне досьє, яке доводить прямий зв’язок норвезьких держструктур із трагедією в секторі Гази через Державний пенсійний фонд. Цей найбільший у світі державний інвестиційний фонд з активами у два трильйони доларів, попри часткове виведення коштів з ізраїльських активів, умисно зберіг частки у трьох десятках місцевих підприємств під зовнішнім політичним тиском. Але ще важливіше те, що фонд залишається великим акціонером транснаціональних військових корпорацій, які постачають важке озброєння та боєприпаси для потреб ЦАХАЛу.

Адвокати активісток на чолі з професором права Бергенського університету Терьє Ейнарсен використовують концепцію пособництва. Вони доводять, що для обвинувачення владі не обов’язково особисто бажати загибелі людей — достатньо факту, що норвезькі політики повністю усвідомлювали характер злочинів, але умисно схвалювали продовження інвестицій у ВПК, голосуючи в парламенті проти фінансового бойкоту.

Пол Нюгор, професор економічної історії Норвезької школи бізнесу BI та співавтор доповіді, заявив, що триваючі інвестиції зміцнюють безкарність Ізраїлю: «Важливо, щоб фонд дотримувався своїх етичних принципів і діяв як справді відповідальний інвестор, а це означає виведення інвестицій з усіх компаній, які сприяють незаконній окупації Палестини Ізраїлем, його системі апартеїду та геноциду», — сказав він.

«Зрештою саме політики створили цю систему відповідальних інвестицій, і саме вони несуть остаточну відповідальність за те, щоб фонд і Рада з етики керували інвестиціями належним чином», — додав Нюгор.

У вівторок Grag представила до Постійного комітету Норвегії з фінансів та економічних питань докази, що стосуються інвестицій фонду. 
Співзасновниця Grag Маріанна Бергвол заявила комітету, що «триваючі інвестиції посилають чіткий сигнал: для Норвегії немає нічого неприйнятного в діях Ізраїлю».

«Колосальний масштаб цих інвестицій не лише аморальний — він також робить винними тих, хто за них відповідає», — сказала вона.

Вагомим доказом у справі стало й офіційне попередження спецдоповідачки ООН Франческа Альбанезе, яка раніше прямо вказала Столтенбергу на порушення міжнародного права, що перетворило скандинавську державу на співучасника глобальної катастрофи.

Роковини спецоперації «Вісла»: що варто пам'ятати про примусові депортації українців

Комуністична етнічна чистка

Депортація українського населення в під час спецоперації «Вісла»

У XX столітті тоталітарні режими неодноразово намагалися «розв’язати українське питання», і примусові депортації були одним з інструментів такого «розв’язання». Спецоперація «Вісла» тривала 28 квітня по 29 липня 1947 року.

Військово-політична операція польської комуністичної влади стала інструментом етнічної чистки та полягала у депортації всього українського населення з південно-східних регіонів Польщі (Лемківщина, Холмщина, Надсяння й Підляшшя) до її північно-західних земель.

Вигнання нацистів із теренів Східної Європи в 1944–1945 роках супроводжувалося встановленням в цьому регіоні радянської влади чи комуністичних прокремлівських урядів. Місцеві комуністи відразу приступили до масштабних репресій з метою упокорення населення. Одним із інструментів, які вони використовували, стали масові депортації.

9 вересня 1944 року маріонеткові Комітет національного визволення Польщі й уряд УРСР уклали угоду про «взаємний обмін населенням»: українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.

Росія вперше застосувала по Україні потужну авіабомбу ОДАБ-1500, - ЗМІ

Російська окупаційна армія вперше запустила по Україні потужну авіабомбу ОДАБ-1500. Після удару в небі піднялася хмара диму заввишки 1 км

Про це пише BILD.

За словами військового оглядача Юліана Рьопке, такою боєголовкою російські окупанти атакували селище Велика Писарівка на Сумщині.

З аналізу відкритих даних, після удару авіабомби у небо піднялася хмара диму заввишки 1 км.

"Використання 1,5-тонної бомби в населеному пункті Рьопке називає "новим дном у війні Росії проти українських міст", - йдеться в повідомленні.

Довідка. ОДАБ (об'ємно-детонуюча авіаційна бомба) - це термобаричний снаряд часів СРСР, який приблизно за 10 метрів до влучення в ціль випускає горючу рідину у вигляді аерозолю і займає його.

Це називають об'ємним вибухом. Такий боєприпас має більшу силу ураження, ніж класичний. Раніше росіяни застосовували такі авіабомби, але найменшої маси: від 170 до 500 кг. 

Анатомия преступления большевиков в Киеве

Так кто сжег Крещатик в 1941 году?

Руины Киева. В центре мертвый Крещатик. Аэрофотосъемка, октябрь 1941 года

Снова и снова приходится слышать такой вопрос, ибо и через три послевоенных поколения все еще находятся люди, которые считают, что это работа «немецко-фашистских захватчиков». А корни вот где: сразу после освобождения Киева (6 ноября 1943 года) ни кто иной, как газета «Правда» — главный рупор большевистской партии, начала, простите за тавтологию, неправду в этом вопросе. Цитируем строки из репортажа ее военного корреспондента Якова Макаренко, переданные из Киева телеграфом (значит, действовал!?) 7 ноября и напечатанные в «Правде» 8 ноября 1943 года: 

«Захватив Киев, немцы начали методически умерщвлять его. Сначала был разрушен Крещатик — один из самых красивейших и благоустроенных проспектов столицы Украины... В груду обломков превращены театр им. Франко, учебный городок в Голосеевском парке, почтамт, гостиница «Континенталь»... Чтобы оправдать свои черные дела, немецкие власти пошли на хитрую и подлую провокацию: все, что ни поднималось силой взрыва на воздух, приписывалось партизанам. Немцы взорвали мосты, дома, водопровод, культурные учреждения».

В советское время все, что писала «Правда», не подлежало сомнению. Но этот репортаж сперва прочитали те, кто был на советской территории, включая киевлян, эвакуированных летом 1941 года — то есть тех, кто не мог знать, что здесь творилось во время оккупации. Как было не верить? Но когда эта информация в освобожденном Киеве дошла до слуха тех киевлян, кто пережил оккупацию, знал, а то и видел все собственными глазами, пришлось им прикусить язык, так как правда для них была совсем другой. 

Подорванные здания Крещатика

Так, через два года с начала войны, когда в ее ходе произошел коренной перелом, уже не всем хотелось вспоминать выступление Сталина по радио 3 июля 1941года, когда вождь призвал не оставлять на оккупированных территориях ни одного килограмма зерна, ни одного литра горючего, ни одного вагона. Наша земля должна была гореть под ногами врага, а о том, что мы должны оставлять нашу землю и часть наших людей временно, почему-то не говорилось; словно враг забирает ее навсегда. Поэтому, читая ту «Правду», трудно было понять, зачем оккупанты разрушали город, в который вошли и в котором собирались жить, зачем вывели из строя водопровод, нужный и им самим, почему разрушали мосты, которые им были крайне необходимы для дальнейшего наступления на восток? Но подвергать сомнению «Правду» никто не смел.

Напомним: перед войной в столице Украины жило 930 тысяч киевлян. С началом войны в Красную армию мобилизовали около 200 тысяч, в эвакуацию выехало 325 тысяч, 100 тысяч покинули Киев как беженцы. Из города было вывезено основное оборудование промышленных предприятий, наибольшие материальные и культурные ценности, все запасы продовольствия. У приходу немцев в Киеве осталось около 300 тысяч жителей.

Античные фигуры над руинами Малого пассажа на Крещатике

Когда после 70-дневной героически-трагической обороны враг вступил на улицы Киева, оставленные диверсанты вывели из строя водопровод и электроснабжение, а 4-я дивизия НКВД и инженерные подразделения 37-й армии взорвали мосты через Днепр, хотя по Цепному мосту еще двигались последние отступающие красноармейцы. И эту правду знали 300 тысяч киевлян, лишенные в начале оккупации продовольствия, воды, электрики — брошенные на произвол судьбы советской властью как балласт войны. А потом 100 тысяч молодых киевлян выехали на работы в Германию, так что ко времени освобождения в городе осталось около 180 тысяч коренных киевлян в основном женщин и людей пожилого вохраста — тогда еще живых носителей исторической памяти о том, как все было осенью 1941 года на самом деле.

Овладев Киевом, немцы, прежде всего, извлекли из домов взрывчатку вместе с радиоуправляемыми устройствами, заложенными советскими саперами и энкаведистами. Немцы разминировали дома правительства, Верховной Рады, штаба КОВО на Банковой, 11, НКВД на Владимирской, 33, музея Ленина (ныне — Дом учителя), оперный театр и т.д. Но они не знали, что так же заранее большевиками заминирован Успенский собор и Крещатик. Последний остался почти безлюдным, так как опустели отели и помещения эвакуированной городской элиты. Их, как и предполагалось, заселили новоприбывшие оккупанты. Так вот, именно Крещатик стал взрываться на пятый день от начала оккупации: по сталинским установкам «наша земля горелая под ногами оккупанта».

А теперь приведем строки из заметки Ф. Гладко, помещенной 21 октября 1941 года в газете «Украинское слово», которая выходила в оккупированном нацистами Киеве:

«Первый взрыв тучей дыма затмил ясный день. Пламя охватило магазин «Детский мир» на углу Прорезной улицы и Крещатика. С этого началось. Взрыв следовал за взрывом. Пожар распространился вверх по Прорезной улице и перекинулся на обе стороны Крещатика. Ночью киевляне наблюдали большое кровавое зарево, которое не утихало, а неустанно разрасталось. Большевики разрушили водопровод. Пожар гасить было невозможно. В то время огонь был хозяином — он пожирал и уничтожал дом за домом. Сгорело 5 лучших кинотеатров, Театр юного зрителя, Театр КОВО, радиотеатр, консерватория и музыкальная школа, центральный почтамт, дом горсовета, 2 наибольших универмага, 5 лучших ресторанов и кафе, цирк, городской ломбард, 5 наибольших отелей («Континенталь», «Савой», «Гранд-Отель» и др.), центральная городская железнодорожная станция (билетные кассы), Дом архитектора и ученых, 2 пассажа, типография, 8-я обувная фабрика, средняя школа, более 100 лучших магазинов. Погибло много библиотек, интересных документов, ценных вещей. Например, в Киевской консерватории сгорел большой орган и около 200 роялей и пианино. Даже трудно себе представить и подсчитать огромные размеры этого неслыханного преступления советов!»

Взрывы и огонь полностью уничтожили застройку Крещатика: непарная сторона от дома №5 до Бессарабской площади, парная сторона — от нынешней площади Независимости до улицы Богдана Хмельницкого. Так же сгорело полностью все на улицах Институтской (парная сторона — до Ольгинской), на Ольгинской, Заньковецкой, на нынешней Архитектора Городецкого; Лютеранская — нижняя часть, Прорезная (слева — до Пушкинской, справа — до Паторжинского), Пушкинская — обе стороны от Прорезной до Богдана Хмельницкого. Но театр им. Франко не горел. В борьбе с пожаром немецкие саперы подорвали несколько домов, чтобы прекратить распространение огня. Пылало так, что раскаленный воздух носил над пассажем кровельное железо как осенние листья. В начале улицы Архитектора Городецкого тротуар превратился в странную мозаику: в растопленном асфальте застыло битое витринное стекло, а кора на стволах липок с той стороны, которая повернута к фасадам, после войны оставалась завернутой внутрь. Сколько там погибло киевлян, никто и никогда уже не узнает... Когда догорело, немцы подорвали фасады нескольких домов на Крещатике, которые угрожали падением и новыми жертвами. До сих пор осталось единственное наглядное упоминание о пожаре сорок первого года — фасад дома на Крещатике, 32: огонь слизал гранитные перемычки и маскароны над окнами и витринами.

Неугомонные подпольщики 1 ноября 1941 года сожгли здание бывшей городской думы, которое стояло на нынешней площади Независимости. За эту бессмысленную большевистскую акцию на следующий день оккупанты расстреляли 300 заложников. А 3 ноября взлетел на воздух Успенский собор — через 20 минут после того, как его покинул словацкий президент Йозеф Тисо в сопровождении генералитета и оккупационной власти. Опоздали со взрывом!

Наступая на Киев, советские войска начиная с мая 1943 года подвергли город варварским бомбардировкам, а ближе к ноябрю и артобстрелам: в результате сгорел красный корпус университета, бывший институт благородных девиц, ряд больших капитальных домов на Шелковичной, Владимирской, Большой Васильковской, Большой Житомирской, Саксаганского, Костельной, Бульварно-Кудрявской, Львовской.

После войны Крещатик расчистили от руин, застроили заново и по-другому, на соседних улицах почти все сожженное отремонтировали. Но слухи о разрушении Крещатика оккупантами всячески популяризировались вплоть до недавних времен. Так, в 1953 году «Вечерний Киев» писал, что Цепной мост взорвали немцы в... 1941 году! Перед собой? И новые киевляне верили...

Кстати, фашисты были в Италии, а в Германии — национал-социалисты. И эта путаница тоже продолжает жить со времен войны и извращений большевистской идеологии, которая никогда не признавала своих ошибок. Впрочем, все проходит, а правда остается — есть такая старинная поговорка. Помним же правду, а не «Правду». Помним нашу, украинскую историю в ее украинском понимании и толковании!