Чим є Донбас? Антиукраїнською Вандеєю чи локомотивом реформ в країні? Унікальним осердям східноєвропейських фавел, звідки вийшов політико-економічний монстр тутешніх «донів» чи кузнею справді найкращих управлінських кадрів? Яка частка правди у тому, що говориться наразі про Донбас серед тих українців, які живуть поза його межами? У радянські часи навколо Донбасу пропагандою творилася соціально-політична міфологія; вона продовжує створюватися і нині. 2005 року виходець із Донеччини академік Іван Дзюба писав: «Бертольд Брехт у «Ділах Юлія Цезаря» зауважив: ніколи на берегах Тибра не звучало стільки радісних пісень, як у дні найбільшого рабства. Певно, це загальноісторична закономірність. Знаменитий слоган: «Донбасс никто не ставил на колени и никому поставить не дано», – народився саме тоді, коли Донбас, як і вся радянська країна, стояв на колінах. Ставили на коліна і в наш час. Відомий донецький політик, патріот Донбасу Володимир Ампілогов самокритично визнає: після виборів 1999 року Донбас «ліг під владу з надією виростити свого кандидата на посаду президента». Що було, коли з’явився «свій» кандидат, – всі бачили. Зрештою, не тільки Донбас ставав на коліна перед олігархами та бандитами, але «по степени коррумпированости и жестокости «донецкие», особенно в последнее время, вышли на лидирующие позиции в стране» (Євгеній Талишев). А розпачливий характер антинаркотичної акції громадської організації «Обридло!» в червні 2005 показав, що Донбас близький до того, щоб стати на коліна перед наркоманією. Самообманний характер має й інша формула патріотизму моїх земляків: «Донбасс порожняк не гонит».
Щоби спробувати розібратися у комплексі навколо-донбаській міфології, щоби зрозуміти, чого саме можна чекати від цього важливого регіону країни у ближчому майбутньому, варто звернутися до науки. А саме – до однієї з них дослідницьких дисциплін, яка в сталінські часи включалася в компендіум «буржуазних лженаук», хоча ще Фрідріх Енгельс свого часу розробляв її певні компоненти і користувався ними. А саме – до соціології.
При цьому, у зв’язку з відсутністю у Донбасі соціологічного центру, який стояв би на наукових позиціях і яким керувала б бодай трохи компетентна особа, доведеться вдатися до результатів, отриманих Соціологічною групою «Рейтинг» (Київ-Львів). Можуть зауважити: А як же компанія Research and Branding Group та її керівник, екс-директор Донецького інформаційно-аналітичного центру Євгеній Копатько?
Рівень загальної компетентності особисто Копатька наочно засвідчує, скажімо, його заява щодо тих, хто не вважає 9 травня Днем перемоги: «Отрицать такой праздник, как День победы могут только наследники нацистов и те, кто поддерживают нацистскую ідеологію…» Виходить, що цими «нащадками нацистів» є… держави-члени Організації Об’єднаних Націй – а саме ООН і перемогла Гітлера. Генеральна Асамблея ООН в резолюції, приуроченій до 60-ї річниці закінчення Другої світової війни в Європі (№A/RES/59/26 від 22.11.2004) вирішила, що 8 і 9 травня відзначатимуться як Дні пам’яті та примирення і будуть присвячені пам’яті жертв Другої світової війни. Що ж стосується суто соціологічної складової діяльності пана Копатька, то наукою тут і не пахну, а тхне сталінськими ідеологемами: респондентам, скажімо, пропонувалися такі варіанти відповідей на запитання анкети: «Отрицание Победы СССР в Великой Отечественной войне, заслуг и подвигов всего советского народа – это проявление неуважения к своей истории»; «Политизация темы Победы СССР в Великой Отечественной войне разрушает объединяющую роль Дня Победы» тощо. А на додачу варто зауважити (охочі це легко перевірять), що рейтинг Віктора Януковича та Партії регіонів у дослідженнях Research and Branding Group зазвичай вищий, аніж у всіх інших соціологічних центрів…
Донбас прагне не українського де Голля, а радше Лукашенка
Отже: Соціологічна група «Рейтинг» вже кілька років відстежує громадські настрої українців; її дослідження дають підстави окреслити узагальнений портрет Донбасу (Донецька і Луганська області) та зробити певні висновки щодо характеру цього регіону. Цифри у своїй сукупності вельми промовисті.
Розглядатимемо показники щодо Донбасу, отримані в ході цьогорічних усеукраїнських репрезентативних опитувань у хронологічному порядку. За даними опутування, проведеного у лютому 2013-го, в незалежній Україні хотіли б народитися 43% респондентів із Донбасу, а в СРСР – тільки 5%. Але ці 5% – найвищий по всій країні показник (загальні дані по країні такі: в СРСР хотіли б народитися 2% опитаних, в незалежній Україні – 48%).
В опитуванні, проведеному у березні 2013-го, досліджувалися інтеграційні настрої українців. За приєднання України в перспективі до Євросоюзу виступило 50% опитаних українських громадян, проти – 41%. Підтримка ж утворення єдиної держави у складі України, Росії, Білорусі дала цілком зрозумілі обернені цифри: за – 42%, проти – 47%. У звіті «Рейтингу» чогось відсутня розбивка по регіонах з цих питань. Але є далі про ставлення до угоди про асоціацію з ЄС та зону вільної торгівлі. Донбас дає такі цифри: «за» – 18%, «проти» – 59%. Очевидно, в опитуванні зафіксований схожий рівень підтримки в регіоні утворення єдиної держави з Росією та Білоруссю. Що цікаво: значне число опитуваних, як випливає з цифрових показників, не вважає створення єдиної держави з Росією втратою Україною незалежності.
Наприкінці травня були оприлюднені результати опитування, проведеного також у березні і присвяченого ціннісним орієнтаціям українських громадян. Так, 59% опитаних вважають, що Україні скоріше не вистачає «сильної руки», ніж «демократії» (26%). Водночас 42% респондентів вважає, що Україні скоріше не вистачає «більшої свободи слова», ніж «більшої цензури» (26%). Половина опитаних вважає, що Україні «потрібно розвивати ринкові відносини», тоді як 31% – «повертатися до планової економіки». Інакше кажучи, третина прихильників «сильної руки» одночасно виступає за збільшення свободи слова, а 40% – за подальший розвиток ринкової економіки; відтак можна стверджувати, що в їхньому уявленні «сильна рука» – це хтось на кшталт Шарля де Голля чи Маргарет Тетчер, здатний витягнути Україну з перманентної кризи і провести справжні, а не декларативні реформи.
А як із цим усім на Донбасі? Відповідь «Україні не вистачає сильної руки» там дали 68% опитаних, «не вистачає демократії» – лише 14%. У таких орієнтаціях Донбас ділить першість по країни з південним регіоном. А от у прагненні посилення цензури Донбас – беззаперечний чемпіон: відповідь, що «Україні не вистачає більшої цензури» дали 43% респондентів (південний регіон – 33%, східний – 28%), тоді як «не вистачає свободи слова» відповіли тільки 24% його жителів. Такі самі «чемпіонські» показники зафіксувала й відповідь на запитання про планову та ринкову економіку. 50% опитаних в регіоні – за повернення до планової економіки, і тільки 31% – за розвиток ринкових відносин (у південному регіоні, наприклад, попри всю місцеву специфіку, зворотна картина – 33% проти 45%). Інакше кажучи, у Донбасі домінує мрія не про де Голля, а радше про Лукашенка.
Іще один штрих по соціологічного портрету як України, так і Донбасу, який дозволяє зробити це дослідження. 44% опитаних громадян не шкодують про розпад у 1991 році Радянського Союзу, натомість 41% шкодує. У порівнянні з попереднім дослідження, проведеним наприкінці 2010 року, кількість тих, хто шкодує за СРСР, зменшилась із 46% до 41%, а тих, хто не шкодує – зросла з 36% до 44%. Донбас у цьому контексті виглядає цілком прогнозовано: тут жалкує за розпадом СРСР 57% опитаних (найвищий по країні показник), не жалкує – 21% (найменший показник по країні). Відтак ті донбаські публіцисти, які палко обстоюють прогресивний характер свого регіону й ображаються на інвективи щодо своїх земляків, мусили б краще якийсь час помовчати і помізкувати над соціологічними даними.
Вороги незалежності водночас вважають себе патріотами
Однією з головних проблем України, так би мовити, «парасольковою» щодо інших, є незавершеність формування української модерної нації, що зафіксовано всіма соціологічними службами. Зокрема, за їхніми даними, від 20% до 28% дорослих громадян України у 2013 році проголосували б проти незалежності Української держави. І при цьому, за серпневим дослідженням групи «Рейтинг», патріотами своєї країни вважає себе 81% опитаних, за її незалежність проголосував би тільки 61%. Отож патріотизм та підтримка незалежності в Україні не тотожні. Так само не тотожні й мовна визначеність індивіда та підтримка ним незалежності. Серед респондентів, які вважають рідною мовою українську, підтримують незалежність майже 80%; серед респондентів, які вважають рідними одночасно російську та українську, таких близько половини, а серед тих, які вважають рідною лише російську, – третина. 46% опитаних готові у випадку виникнення відповідної загрози відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках.
При цьому на Донбасі число опитаних, які готові відстоювати територіальну цілісність країни зі зброєю в руках, у 1,5 рази вища, ніж кількість тих, хто підтримав би незалежність (таких тільки третина від усього числа опитаних). А 46% опитаних по регіону не захищали б Україну зі зброєю в руках. Ці цифри засвідчують не тільки істотні та небезпечні деформації в національно-політичному житті України, коли від однієї п’ятої до однієї четвертої громадян держави ототожнюють себе з «русско-советским миром», а й специфічне розуміння патріотизму, яке у частини опитаних (передусім з Донбасу) полягає у готовності боротися зі зброєю за цілісність України, що перебуватиме у статусі колонії чи протекторату «великой России».
Етнічний чинник (україномовність) за результатами дослідження не збігається однозначно з національним (підтримка незалежності), хоча (і це знов-таки відповідає теорії модерної нації) наявне певне етнічне ядро такої нації. Але у разі цілісності та сформованості української нації число супротивників незалежності було би приблизно у 8-10 разів меншим, а патріотизм був би практично повністю тотожним незалежництву. Цього немає, відтак супротивники незалежності України (серед яких чимало тих, хто вважає себе патріотами) становлять вагому електоральну групу, яка наразі превалює в Донбасі (36% відповіли «однозначно ні» та 21% «скоріше ні» щодо незалежності) і становить до 40% виборців на півдні та сході України.
Нарешті, згідно з результатами дослідження, проведеного «Рейтингом» у жовтні, загалом 53% опитаних українців підтримують приєднання України до Європейського союзу, не підтримують – 35%, а ще 12% не визначились. На думку більшості респондентів, підписання угоди про зону вільної торгівлі з Євросоюзом для України більш вигідне (47%), ніж вступ до Митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном (34%). За останні три роки зафіксовано найвищий відсоток респондентів, які вважають підписання угоди з ЄС більш вигідним для країни, ніж вступ до Митного союзу – він зріс мз 39% до 47%. Захід та північ України виразно більше підтримують угоду з Євросоюзом, а південь та Донбас – вступ до Митного союзу. Зменшилася до 38% підтримка утворення єдиної держави у складі України, Росії, Білорусі (не підтримують цю ідею 50%). Знов-таки, цю ідею підтримує більше ніж половина донбасівців.
43% респондентів підтримують надання російській мові статусу державної. Водночас половина (51%) виступає проти цього. Ще 5% не визначились. У 2009 році кількість прихильників двомовності переважала кількість супротивників, у 2010-2011 роках їх кількість зрівнялася, а вже з середини 2012 року число супротивників двомовності є стабільно вищим (51-52%). Серед найбільших прихильників державної двомовності мешканці Донбасу (85%), півдня (69%) та сходу країни (57%). Утім, навряд чи хтось з прихильників такої двомовності знає, що це означає і скільки коштуватиме їхнім кишеням.
Донбас задоволений своїм життям і не збирається протестувати?
Можуть запитати: наскільки сьогодні можна довіряти соціології, якою є міра її правдивості загалом по Україні і зокрема по Донбасу? За свідченнями тих, хто проводить дослідження, загалом бажання респондентів відповідати на запитання і правдивість відповідей нижчі, ніж це було у 1990-ті. А у Донбасі правдивість респондентів, образно кажучи, дивовижна. На різні запитання даються відповіді з різною мірою правдивості, іноді дуже й дуже різною…
Що ж стосується правдивості конкретних даних «Рейтингу», то вони загалом збігаються з результатами опитувань, проведених іншими соціологічними центрами. Скажімо, Київський міжнародний інститут соціології у вересні провів усеукраїнське опитування. Частково його дані були опубліковані у «Дзеркалі тижня» – в тій частині, що стосується президентських перегонів та шансів окремих кандидатів у президенти. У зв’язку з тим, що інші дані опитування поки що є закритими, я не маю права публікувати конкретні цифри, але можу окреслити деякі тенденції і співвідношення. КМІС включає до Східного регіону Донецьку, Луганську та Харківську області. Загалом по регіону нижчий, аніж по Україні, відсоток тих, хто вважає, що справи в державі йдуть у неправильному напрямі і, відповідно, вищий тих, хто вважає, що вони йдуть у правильному напрямі. За вступ України до ЄС тут виступає вдвічі менше, ніж у середньому по Україні, а за союз з Росією – удвічі більше, ніж у середньому по Україні. Протестні настрої у регіоні у півтора рази нижчі, ніж загалом по Україні, а небажання брати участь у будь-яких акціях протесту – найбільш високе серед усіх регіонів країни. Чи то Донбас боїться говорити правду (що також є симптоматичним), чи то справді вважає чинну владу настільки рідною і правильною, що не збирається протестувати. І, до речі, знову голосуватиме за Віктора Януковича та Партію регіонів…
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
