20.07.22

Воєнна пропаганда РФ — механізми впливу та способи захисту: детальний розбір

Чому росіяни не ставлять під сумнів тези пропаганди. "8 років бомбили Донбас" та "нацисти в Україні" — розбір меседжів. "Абсолютна брехня" VS "абсолютна істина". Постправда: як емоції перемагають раціо. Як вийти із парадигми воєнної пропаганди. Методи контрпропаганди. Ці теми обговорюємо з політологом Борисом Тизенгаузеном.


 

— У чому відмінність журналістики від воєнної пропаганди?

— Воєнну пропаганду можна поділити на три складові. Перша — це пропаганда для свого народу. Друга — пропаганда для народу опонента, супротивника. І третя — пропаганда для нейтральної сторони.

— З якого часу російські медіа перейшли до режиму воєнної пропаганди?

— Мені здається, вони із цього режиму не виходили. І починаючи десь із 2013 року створювалася якась демонізація українського уряду, демонізація української армії. І йшла героїзація власних збройних сил РФ — "ввічливі люди", не "війна", а "спецоперація" і так далі. Тобто, вони давно цим займаються.

І класичний доказ: коли ви щось намагаєтеся пояснити тій стороні, вони вам починають кричати: "А навіщо ви 8 років бомбили Донбас?" Тобто їм ось ці 8 років казали, що там 8 років бомблять Донбас. Не має значення, яку аргументацію ти використовуєш, але все одно: навіщо 8 років, навіщо 8 років? Це для них вже як мантра.

Це означає, що інформаційно-психологічна операція з російським населенням пройшла досить успішно.

— Але сама теза "8 років бомбили Донбас" з'явилася відносно недавно. Буквально перед початком повномасштабної війни. Але вона так щільно увійшла до мозку російського громадянина…

— Абсолютно вірно. Використовувався такий елемент пропаганди, як багаторазове повторення. Коли на всіх телеканалах, на всіх пропагандистських шоу репетували одну й ту саму фразу. Її потрібно було використати кілька разів за шоу обов'язково.

І ось ця фраза настільки щільно засіла у мозку рядового росіянина, що раціональними аргументами її розбити неможливо.

Для посилення використовується ще один інструмент — "суспільна думка". Ось тобі кажуть: дивіться, згідно з соціологічними опитуваннями, 80% вважають, що небо зелене. І ти починаєш думати: ну, якщо багато хто так вважає, напевно, так і є.

Плюс ще один інструмент — вплив відомих медійних осіб. Коли твій улюблений актор каже, що небо зелене, 100 разів це повторює, і ще кілька твоїх улюблених акторів це кажуть, то ти теж починаєш замислюватися. "Може, це я щось не так розумію. Можливо, це справді не війна, а спецоперація".

У пропаганді часто використовується інструмент, відомий у широких колах як "гнилий оселедець". Це коли ти кажеш абсолютно не підтверджений факт, але він викликає шок. Наприклад, що президент — наркоман. Чи там хтось розстрілює дітей, чи розпинають російського хлопчика у степах.

Інструмент працює в такий спосіб. Ти не починаєш сумніватися, наркоман чи наркоман. Але сам факт цієї заяви заходить в інформаційне поле, і в нього одразу ж з'являються прихильники та противники. І чим довше обговорюється ця тема, облизується з різних боків, тим щільніше цей "гнилий оселедець" втирається в одяг людини, про яку говорять, і цей запах він стоїть скрізь.

Наприклад, повідомлення: якийсь політик їздив у сауну із повіями. І люди не кажуть, їздив — не їздив. Люди починають думати, в яку сауну, з якими повіями, скільки коштує. І ці нові факти породжують нові й нові хвилі обговорення. У результаті ти вже навіть не пам'ятаєш початкового меседжу, хто його закинув і чому. Але ти пам'ятаєш добре, що цей політик кудись із якимись повіями їздив. Все.

— У нашому випадку, наскільки розумію, це теза, наприклад, про "українських нацистів".

— Про "українських нацистів", про "сатаністів" у Збройних силах України. Оце все звідти. Достатньо показати просто якусь окультну книгу, як це в російських сюжетах робили, і сказати: ми знайшли це на позиціях ЗСУ. Все. Далі ти просто починаєш говорити, чи могла вона там бути, не могла, хто її приніс. Ось підсумкова демонізація ворога — це результат застосування цього методу.

— І ніхто вже не згадає, хто першим сказав, що в Україні є "фашисти". Але зараз ця теза вже абсолютно істинна у мізках більшості росіян.

— Так, це так і є.

І причому далі додається ще один досить поширений пропагандистський елемент — наклеювання ярликів. Коли ти не називаєш Збройні сили України, а кажеш "укронацисти", "нацики", "кропи" чи ще якось.

Наклеювання ярликів працює як у негативний бік, так і в позитивний. Коли приклеюється ярлик "ввічливі люди", "зелені чоловічки", "армія визволителів". Зауважте, вони постійно кажуть: "армія визволителів", "визвольна спецоперація".

І ці ярлики настільки щільно заходять, що люди починають скрізь їх вживати. І якщо хтось у соціальних мережах зустрічається з росіянами, вони починають одразу закидати кліше — "ваші укронацисти", "ваші нацисти "Азов" і таке інше.

Тобто цей інструмент є досить ефективним. І його застосовують практично у воєнній пропаганді.

— Ще один метод, про який я чув, — метод "абсолютної істини". В українському просторі, як демократичному та досить багатогранному, метод абсолютної істини нечасто використовується. А в Росії практично щодня. Що за метод?

— Є два схожі методи — "абсолютна брехня" та "абсолютна істина".

Наприклад, коли людині здається, що така брехня не може бути неправдою. Бо вона така жахлива, що в неї хочеться вірити.

І "абсолютна істина" — це історія, коли ті ж самі соціологічні опитування застосовуються і кажуть: дивись, усі вже проголосували за це, тож давай, прийми якийсь бік — меншості чи всієї країни. Хоча ніхто не показує методологію цих соціологічних досліджень. Нам постійно російські ЗМІ кажуть, що Путіна підтримують 80-90% населення, підтримують війну 70%. Хто і як міряв це? Де, в яких надрах дослідницьких груп складали ці графіки?

А насправді ситуація може бути з точністю до навпаки. Але люди, коли бачать, що більшість так каже, іноді навіть просто бояться висловити свою точку зору, бо не хочуть йти проти більшості, плисти проти течії.

А якщо ти туди додаси репресивний механізм — скажімо, ця меншість може сісти у в'язницю на 5 років — тоді в тебе взагалі не залишається якогось маневру. І ти кажеш, у мене є два варіанти: помовчати чи погодиться. Другий варіант простіше, він безпечніший.

— Щодо "абсолютної брехні". Що відбувається у людини у мозку. Ось їй кажуть, що українці їдять російськомовних дітей. Чому в людини немає сумнівів у цьому? Вони ж мають виникати. Якщо нам скажуть, що росіяни їдять україномовних дітей, ми в це не повіримо.

— Класичний приклад "абсолютної брехні" — біолабораторії в Україні, ось це все поширення смертельного захворювання через птахів та комарів. Ця брехня настільки жахлива, що ти мимоволі спочатку впадаєш у стан шоку, а потім починаєш говорити — а раптом воно таке насправді? І тут тебе починають бомбардувати з різних медійних майданчиків, що біолабораторії є, ось я показую вам документ... А це може бути креслення каналізації в його приватному будинку.

Байден, Америка, вони хочуть знищити весь наш народ — і людина думає: ну це ж настільки жахливо, що дуже схоже на правду.

— Тобто ти не просто заявляєш якусь тезу. Ти повинен її підкріплювати всім, що завгодно, будь-якими голослівними звинуваченнями, але при цьому приголомшувати папірцями, на яких не видно, що написано, або надавати якісь фейкові відео. Тобто все ж таки якесь підтвердження має бути?

— Повинно бути.

І для легітимізації "абсолютної брехні" є ще один інструмент. Він нещодавно з'явився — це постправда. Вона спрямована не на розум людини, а на емоції.

Як працює постправда. Наведу приклад довоєнних роликів в Україні, усі їх бачили. Ролик: гнітюча музика, темні картинки, бабуся рахує копійки біля каси супермаркету, і закадровий голос під похоронну музику каже: "Чи буде опалювальний сезон в Україні? Чи замерзнуть українці? Чи підвищать у 10 разів тарифи на опалення?" Тобто людина не каже неправду. Вона просто ставить питання під певний відеоряд, але вам здається, що це все погано, що опалювального сезону не буде, он бабуся рахує клпійки на картинці тощо.

Постправда — коли ти звертаєшся на емоції, а не до раціо. Ти не кажеш, що, дивіться, запасів вугілля стільки, а треба стільки. Ти так не кажеш. Ти просто доносиш свою інформацію на музиці, на відеоряді, у формі якихось питань, які ставиш кудись у космос. Так само і тут. Показуєш у Росії відеоряд, як типу в Україні нацисти танцюють, як люди з татуюваннями ходять, і кажеш: дивіться, тут російську мову забороняють, подейкують, що її можуть настільки заборонити, що людей із країни висилатимуть. І тут же запитуєш: "Чи довго страждатимуть російськомовні жителі України під гнітом нацистів?"

— Ти ставиш питання під відеоряд нацистів, і в людини з'являється відчуття, що не довго. Ми зробимо все, щоби недовго. У неї не виникає відчуття, що нацистів немає, що ніхто не страждає.

— Абсолютно вірно.

Тобто переважно використовуються такі комплексні зборки різних пропагандистських інструментів. І, загалом, досить вдало. Адже російське телебачення відформатувалося лише під пропаганду.

Там же не лише ток-шоу працюють на пропаганду. Кінематограф — класичний приклад. Треба було виправдати Чеченську кампанію — почали знімати різні "Брат", "Брат-2". Пам'ятаєте ці відомі фрази, і в якому світлі там виставляли мешканців Кавказу? Потім треба було згладити цю історію, зняли якісь інші фільми.

Тобто російський кінематограф отримує гроші з держбюджету і знімає постійно пропагандистські кліше про велич Росії, про велич російського народу, про якісь колишні перемоги.

До речі, апеляція до минулого — це ще одна відмінність росіян від українців. Росіяни зараз прокачують тему, як було добре в Радянському Союзі, знову червоні прапори з'являються. Тобто вони в минуле дивляться. Українці дивляться у майбутнє. Ось тут ключова відмінність світогляду народів.

— А як людині встояти, як вийти з парадигм, збудованих воєнною пропагандою? Це фантастично важко.

— Це практично неможливо, якщо ви дивитеся на телевізор, інтернет, який цю пропаганду грамотно для вас створює.

Щоб протистояти пропаганді, має бути прокачана така навичка, як критичне мислення.

Критичне мислення було геть-чисто вимито Радянським Союзом з голів радянських жителів. Відповідно потім цю естафету перейняла Росія. Критичне мислення — це коли ти дивишся одне джерело, дивишся друге джерело, дивишся третє, збираєш інформацію, перевіряєш факти, аналізуєш і далі робиш власні висновки.

Не приєднуєшся до готового висновку, який тобі згодовують, а робиш власний висновок.

Але росіяни на це не мають ні часу, ні коштів, ні бажання, на жаль.

— Ті ж соцмережі постійно підкидають росіянам їжу для їхнього спотвореного сприйняття світу. Там найчастіше ще жорсткіше, ніж у телевізорі.

— У соціальних мережах набагато більше можна собі дозволити, набагато різкіше сказати, набагато дикішу брехню можна придумати.

Соціальні мережі як влаштовані? Ти, наприклад, клікнув на новину про нацистів… Далі соціальна мережа підставлятиме схожі новини. Наприклад, новина про те, що Росія веде окупаційну війну, тобі не подобається, ставиш дизлайк чи блокуєш тему — і в тебе немає більше таких новин.

І в результаті ти капсулюєшся у вакуумі зі зміненою інформаційною реальністю. І тобі здається, що всі навколо тебе підтримують (бо ти заблокував тих, хто з тобою не згоден), і тобі здається, що весь світ саме так мислить.

Великий мінус соціальних мереж, що вони, підлаштовуючись під тебе, спотворюють твою реальність.

— А чи існують методи контрпропаганди? Що може посунути росіянина ближче до справжньої оцінки реальності?

— Існують методи і вони абсолютно різні.

Наприклад, є метод, коли авторитет для російського глядача починає засуджувати те, що Росія творить в Україні. І таких, до речі, чимало виявилося, зараз їх менше, але багато хто виїхав із РФ — взяти того ж Галкіна з Пугачовою, Невзоров. Плюс світові авторитети — Анджеліна Джолі, Шон Пенн… І ось росіянин дивиться фільм, йому подобається цей актор, а тут актор приїжджає до України та каже, що ви всі, росіяни, абсолютно скінчені, бо таке творите. Ось це інструмент контрпропаганди.

А ось лобова контрпропаганда зазвичай не працює. Ось коли ти приходиш до нього, скажімо, на сторінку в соцмережі та кажеш: це неправильно. Він починає кричати, бризкати слиною, на тебе набігають його підписники. По-перше, бо ти на чужій території знаходишся, там його друзі, знайомі, вони наскакують на тебе і починають тебе знищувати інформаційно. Тому лобова контрабанда не працює.

Є хороший приклад, коли ти сієш певний сумнів, тобто, кажеш: "Так, все так, можливо, там біолабораторії, але чому ви не показали жодної. Начебто ми, росіяни, окупували досить великі території України, але жодної не знайшли". І ось цей сумнів у багаторазовому повторенні змушує росіянина щось починати шукати: а де знайшли, а чому.

Або коли з іронією чи з гумором — завжди добре працює, коли ти висміюєш якісь такі незграбні солдафонські заяви російської пропаганди. Коли ти не демонізуєш, а висміюєш тих, хто робив ці заяви. Наприклад, той же Медведєв — тільки лінивий не сказав, що він сидить на склянці, що злиться за те, що його виперли зі США. Отакі штуки працюють. Бо якби я просто сказав, що заяви Медведєва — це не правда, то це не спрацювало б.

Бо Медведєв — це ще й влада. А росіянин повірить у те, що скажуть йому згори. Пам'ятаєте, коли в Радянському Союзі сказали, що Берія — ворог народу, і потім почали всі заявляти. І радянська людина на певному етапі подумала: як ми раніше не помічали, адже були ж тривожні сигнали.

Це ще одна відмінність нашого світогляду. В Україні суспільство формує політику держави, а росіяни мають запит на царя із залізною рукою, який знає краще, куди їм іти.

І якщо раптом прийде новий цар і скаже: щось Путін тут не так зробив, давайте скасовувати це все. Причина — російська економіка розвалюється, російські олігархи втрачають величезні гроші. Хоча визнавати помилки — це не в стилі Російської Федерації.

— Ну, Хрущов визнав помилки Сталіна, тож новий Хрущов може визнати помилки Путіна.

— Може визнати. Такий сценарій цілком можливий, що Путіну дають гарантії відходу на заслуженому відпочинку, дають гарантії збереження всіх його активів, дають гарантії збереження всіх його людей при владі. Але натомість скажуть акуратно — ну, всі цілі виконані, десь ми, може, зробили неправильно, нехай нас братній народ пробачить, йдемо далі, перевертаємо лист, Крим ми, звичайно, не повернемо, а Донбас ми ще й приєднаємо до себе, щоб можна було від'єднати в обмін на відміну санкцій.

— Російський "ново яз", як один із методів контрпропаганди — що не "війна", а "спецоперація" та інше. Що це за інструмент? Яка ціль?

— Різну мету переслідує "новояз". Це заміна понять, що умовно устоялися. Тому пішли "хлопки", "задимлення", "негативний наступ" та інше.

Ті ж "хлопки" та "задимлення" — це щоб не лякати пересічного російського громадянина, що вже на його території відбуваються вибухи, пожежі від цього.

Щодо української території, вони використовують "вибухи", "масштабні контрнаступи" — тут жодного "ново язу" немає. "Новояз" з'являється, коли вони говорять про себе. "Новояз" для того, щоб не показати, що вони зазнають втрат, що вони теж відступають і що рядовий росіянин може наразитися на небезпеку вже на території Російської Федерації.

Інструмент непоганий загалом. Але коли ти сидиш у Білгороді, і в тебе вибухає будинок, тобі все одно, як називають це — "хлопок" або "вибух". І коли вимагають від губернатора області — давайте якусь евакуацію проводити — у цих випадках точнісінько "ново яз" не працює.

Тобто "ново яз" більше розрахований для тих територій Російської Федерації, куди ще не долетіли, скажімо так, продукти війни.

— А чому росіяни так болісно не хочуть пускати у свідомість правду?

— Річ у тому, що це характеристика будь-якої людини. Ми шукаємо новини, які підходять під нашу картину світорозуміння. Тобто ми можемо гортати новини з абсолютно різним фактажем, але виберемо почитати ту, що підходить під нашу картинку.

А у росіян це ще посилюється тим, що якщо впустити правду, тоді ти: а) можеш сісти у в'язницю, якщо озвучуватимеш правду; б) станеш ізгоєм у своєму суспільстві з усілякими наслідками, аж до фізичних якихось нападок на тебе.

Бо правда — це означає визнати власні помилки, помилки власного уряду, і найголовніше треба визнати, що вина за війну лежить на тобі теж особисто, як на колективному Путіні, як колективна відповідальність.

Тож ніхто цього не хоче робити. Зрозуміло, що є люди з совістю, які виїхали з Росії, допомагають українцям і прямо говорять: так, я перепрошую, що мені зробити? І перераховують гроші, допомагають біженцям, ЗСУ. Є такі люди, але в масштабах Росії їх одиниці.

І щодо таких людей у РФ застосовується інструмент навішування ярликів. Їх уже назвали "націонал-зрадниками", "іноагентами" — наклеїли ярлик і тим самим відразу ж протиставили більшості суспільства. У результаті пропаганда розділила суспільство: що є зрадники, а є нормальні люди — це ви. Ось там зрадники в Штатах добре почуваються, а ми тут за батьківщину воюємо, тому давайте їх гнати, і нехай вони більше ніколи сюди не приїжджають.

Хоча найцікавіше, що якщо за цією логікою йти, то всі практично діти російських чиновників вважаються націоналзрадниками, бо вони люблять батьківщину з-за кордону.