Потрібно порівнювати не російське чи українське та протиставляти їх, потрібно виходити з порівняння української та західної історії, адже у них є дуже багато спільного. Ані у Заходу, ані у України немає власної тези стосовно того, що саме зараз відбувається. Маю зізнатися, що здригаюся кожного разу, коли чую від своїх західних співрозмовників про "український дискурс", "українську версію подій", оскільки такі заяви виходять з припущення, що Україна має власний публічний простір для обговорення життєво важливих питань існування як держави, ухвалення певного національного консенсусу.
Це велика помилка. У України такого публічного простору немає. Українські медіа насправді не репрезентують націю, і всі ми знаходимося під довгостроковим впливом російської історії, яка у часи мого студентства, а це було за часи СРСР, називалася "ідеологічна диверсія". І її метою було не просто створення пропаганди; це прагнення створити в суспільстві опонента повністю викривлену картину реальності, у якій ніхто, незважаючи на доступність інформації, не зможе дійти логічних висновків стосовно самозахисту та оборони власної країни, сім’ї чи спільноти.
Україна є сусідом країни, якою керує наступник того ж КДБ, що відповідало за розробку технологій інформаційної диверсії. Саме ці техніки, що використовувалися за часів Холодної війни, використовуються ними й досі – не лише в Росії, але й в Україні, Великобританії, по всьому світу. Саме тому я кажу, що ми усі є певною мірою жертвами російського дискурсу.
Десять років чи більше, відвідуючи форуми чи займаючись перекладами, я бачила, як на Заході сприймали Україну: мені одразу казали "так, ми все знаємо про вас. Україна – це розділена країна, половина є прозахідною, інша половина є проросійською". Це відоме кліше – ви могли більше нічого не знати про Україну, але точно чули, що це розділена країна. Насадження цього кліше – частина інформаційної підготовки Росії до нинішньої війти, насадження стереотипу про Україну як про майже неіснуючу, розколоту країну. І майже ніхто з тих, хто сприймав це кліше, не питав себе: "якщо половина України є прозахідною, а половина – проросійською, то де ж, власне, сама Україна?". Є ще багато пропагандистських трюків, котрі ми не помічали.
У березні 2014 року, коли увага світу була зосереджена на анексії Криму, в дні так званого референдуму в Росії сталася ще одна важлива річ. Російський парламент прийняв закон, що подовжував строк секретності документів ВНК, НКВС та КДБ, виданих з 1919 по 1991 рік. Думаю, це найкращий доказ того, що ті ж самі техніки застосовуються і досі. Ми всі – жертви інформаційної війни, що триває останні 20 років.
Повертаючись до того, що українські медіа не репрезентують український народ. У 90-х роках українські медіа намагалися створити публічний простір для національної дискусії. Це був такий собі період постколоніального відродження. Різкий поворот відбувся на межі тисячоліття; з того часу присутність російських медіа в Україні, російського контенту в українській пресі та російських наглядачів все збільшувалася.
Власне, федералізації, якої зараз вимагає Росія, передувало розчленування українського інформаційного поля. В країні немає жодної газети, яка б покривала усю країну, від Ужгорода до Донецька. Є регіональні видання, регіональні канали. Нам довелося битися у війні, маючи націю, яка майже нічого не знає про себе через таку викривлену подачу того, чим насправді займалося українське суспільство останні 15 років.
У цій війні на кону стоїть не те, чи штовхнуть Україну знову у російську сферу впливу. Навіть не те, чи вдасться Кремлю розділити та розколоти ЄС так же, як він намагався зробити з Україною. На кін поставлено ключове для усієї нашої нації питання – у ХХІ сторіччі, та, можливо, навіть у наступному. А саме – до якої межі можна маніпулювати суспільством? Чи ми готові лишити нашим дітям і онукам новооруелльский світ, з яким ми зіткнулися у цій війні? Чи повіримо ми у величезне потьомкінське село, створене за кращими технологіями Луб’янки та Голівуду, яке навчилося створювати абсолютно нереальну картину світу, синтез Оруелла та Хакслі?
Я дуже песимістично налаштована стосовно долі людства. Моя країна також є його частиною, але загроза настільки велика, що стосується усіх; хоча, звісно, це доля письменника – кричати, мов, Касандра: "Прокинься, Троє!".
Втім, мені спав на думку один цікавий приклад: кілька тижнів тому я давала інтерв’ю угорській журналістці, молодій дівчині, яка більшу частину свідомого життя провела у ЄС. Я пояснювала їй, чому Україна двадцять років не говорила про себе, тоді як Росія увесь цей час вигадувала неправдиві історії про Україну та годувала ними світ. Вона слухала дуже уважно, а потім запитала: "Але ж усі ЗМІ маніпулюють громадською думкою, в усьому світі. Це їх характеристика за визначенням". І саме цей аргумент я чудово пам’ятаю як одну з технік радянської контрпропаганди: зрівняти супротивників, сказати, що обидва мають недоліки, обидва брешуть. І я тут же зреагувала: "Є різниця, маніпулюєте ви своїми глядачами, щоб продати їм новий шампунь, чи щоб змусити їх напасти на іншу країну та вбивати її громадян з вигаданої причини". Якщо мова йде про природнє бажання жити краще, це одна справа; якщо ж насаджується агресія, заздрощі, ненависть, а потім все це мобілізується – це вже технологія контрольованого безумства. І всі ми певною мірою є жертвами цих технологій, які у Росії, для прикладу, використовуються вже поколіннями.
Выступление Оксаны Забужко в рамках 12-й встречи Ялтинской Европейской Стратегии
Есть ли смысл спорить с "русским миром"?
Политолог: Хочу посмотреть, как россияне теперь будут рассказывать историю своей страны
Це велика помилка. У України такого публічного простору немає. Українські медіа насправді не репрезентують націю, і всі ми знаходимося під довгостроковим впливом російської історії, яка у часи мого студентства, а це було за часи СРСР, називалася "ідеологічна диверсія". І її метою було не просто створення пропаганди; це прагнення створити в суспільстві опонента повністю викривлену картину реальності, у якій ніхто, незважаючи на доступність інформації, не зможе дійти логічних висновків стосовно самозахисту та оборони власної країни, сім’ї чи спільноти.
Україна є сусідом країни, якою керує наступник того ж КДБ, що відповідало за розробку технологій інформаційної диверсії. Саме ці техніки, що використовувалися за часів Холодної війни, використовуються ними й досі – не лише в Росії, але й в Україні, Великобританії, по всьому світу. Саме тому я кажу, що ми усі є певною мірою жертвами російського дискурсу.
Десять років чи більше, відвідуючи форуми чи займаючись перекладами, я бачила, як на Заході сприймали Україну: мені одразу казали "так, ми все знаємо про вас. Україна – це розділена країна, половина є прозахідною, інша половина є проросійською". Це відоме кліше – ви могли більше нічого не знати про Україну, але точно чули, що це розділена країна. Насадження цього кліше – частина інформаційної підготовки Росії до нинішньої війти, насадження стереотипу про Україну як про майже неіснуючу, розколоту країну. І майже ніхто з тих, хто сприймав це кліше, не питав себе: "якщо половина України є прозахідною, а половина – проросійською, то де ж, власне, сама Україна?". Є ще багато пропагандистських трюків, котрі ми не помічали.
У березні 2014 року, коли увага світу була зосереджена на анексії Криму, в дні так званого референдуму в Росії сталася ще одна важлива річ. Російський парламент прийняв закон, що подовжував строк секретності документів ВНК, НКВС та КДБ, виданих з 1919 по 1991 рік. Думаю, це найкращий доказ того, що ті ж самі техніки застосовуються і досі. Ми всі – жертви інформаційної війни, що триває останні 20 років.
Повертаючись до того, що українські медіа не репрезентують український народ. У 90-х роках українські медіа намагалися створити публічний простір для національної дискусії. Це був такий собі період постколоніального відродження. Різкий поворот відбувся на межі тисячоліття; з того часу присутність російських медіа в Україні, російського контенту в українській пресі та російських наглядачів все збільшувалася.
Власне, федералізації, якої зараз вимагає Росія, передувало розчленування українського інформаційного поля. В країні немає жодної газети, яка б покривала усю країну, від Ужгорода до Донецька. Є регіональні видання, регіональні канали. Нам довелося битися у війні, маючи націю, яка майже нічого не знає про себе через таку викривлену подачу того, чим насправді займалося українське суспільство останні 15 років.
У цій війні на кону стоїть не те, чи штовхнуть Україну знову у російську сферу впливу. Навіть не те, чи вдасться Кремлю розділити та розколоти ЄС так же, як він намагався зробити з Україною. На кін поставлено ключове для усієї нашої нації питання – у ХХІ сторіччі, та, можливо, навіть у наступному. А саме – до якої межі можна маніпулювати суспільством? Чи ми готові лишити нашим дітям і онукам новооруелльский світ, з яким ми зіткнулися у цій війні? Чи повіримо ми у величезне потьомкінське село, створене за кращими технологіями Луб’янки та Голівуду, яке навчилося створювати абсолютно нереальну картину світу, синтез Оруелла та Хакслі?
Я дуже песимістично налаштована стосовно долі людства. Моя країна також є його частиною, але загроза настільки велика, що стосується усіх; хоча, звісно, це доля письменника – кричати, мов, Касандра: "Прокинься, Троє!".
Втім, мені спав на думку один цікавий приклад: кілька тижнів тому я давала інтерв’ю угорській журналістці, молодій дівчині, яка більшу частину свідомого життя провела у ЄС. Я пояснювала їй, чому Україна двадцять років не говорила про себе, тоді як Росія увесь цей час вигадувала неправдиві історії про Україну та годувала ними світ. Вона слухала дуже уважно, а потім запитала: "Але ж усі ЗМІ маніпулюють громадською думкою, в усьому світі. Це їх характеристика за визначенням". І саме цей аргумент я чудово пам’ятаю як одну з технік радянської контрпропаганди: зрівняти супротивників, сказати, що обидва мають недоліки, обидва брешуть. І я тут же зреагувала: "Є різниця, маніпулюєте ви своїми глядачами, щоб продати їм новий шампунь, чи щоб змусити їх напасти на іншу країну та вбивати її громадян з вигаданої причини". Якщо мова йде про природнє бажання жити краще, це одна справа; якщо ж насаджується агресія, заздрощі, ненависть, а потім все це мобілізується – це вже технологія контрольованого безумства. І всі ми певною мірою є жертвами цих технологій, які у Росії, для прикладу, використовуються вже поколіннями.
Выступление Оксаны Забужко в рамках 12-й встречи Ялтинской Европейской Стратегии
Есть ли смысл спорить с "русским миром"?
Политолог: Хочу посмотреть, как россияне теперь будут рассказывать историю своей страны
