Я справді намагався тримати обличчя, бути об’єктивним спостерігачем і дивитися на цей цирк збоку. Але нещодавній скандал з інсайдерською торгівлею на нафтовому ринку остаточно зламав цю дистанцію.
Той самий показовий трюк, коли президент раптово переносить свій військовий ультиматум Ірану на п’ять днів, створюючи ідеальні «американські гірки» для ринку, змушує мене серйозно зануритися в цю тему. А рівень позамежної, майже космічної зухвалості, який при цьому відкривається, ламає всі уявні межі.
Читайте також: Фетва, гроші, конфлікт інтересів, Ізраїль і тіньова влада: що стоїть за війною проти Ірану
Я щиро, на фізичному рівні не розумію: як мільйони людей можуть стояти в черзі навколо цього культу «рятівника нації», поки він, як вправний шулер, лізе їм у кишені? Людина на публіці, на камеру сміється разом зі своїм другом-мільярдером, який відверто глузує у коментарях до його постів — а натовп звичайних робітників аплодує. Це виглядає як еталонний, кришталево чистий Стокгольмський синдром у масштабах цілої країни.
Час перестати вдавати, що ми живемо у світі, де працюють правила класичного вільного ринку. Якщо ви досі думаєте, що графіки сьогодні залежать від звітів про прибутки, інновацій чи макроекономіки — прокидайтеся. Ми спостерігаємо демонтаж цих правил у прямому ефірі — з особливим цинізмом і голлівудським розмахом.
Те, що ми зараз бачимо у виконанні Дональда Трампа — це не «імпульсивність старого». Це не «ексцентричність» і не випадкові емоційні вибухи в соцмережах. Це холоднокровно вибудувана, юридично вивірена система легалізованого грабунку. Це приватизація світової фінансової системи в інтересах одного сімейного клану та вузького кола наближених мільярдерів.
Читайте також: Сенатор простежує зв’язки між російською розвідкою та історією Епштейна-Трампа
А якщо вам здається, що це змова — звернімося до академічної науки. У квітні 2025 року в офіційному юридичному блозі Оксфордського університету вийшла стаття професора права Пола Удена. Її назва звучить як вирок: «Найбільша афера з цінними паперами в історії? Трамп, тарифне законодавство та…»
Знак питання в кінці тут не випадковий. Йдеться не про сумнів, а про межі доведення. Архітектура цієї схеми настільки зухвала, що використовує саму державну владу як правовий щит.
ЯК ПРАЦЮЄ «ІДЕАЛЬНИЙ ЗЛОЧИН»
У класичному випадку інсайдерської торгівлі генеральний директор телефонує знайомому і попереджає: «Завтра буде поганий звіт — продавай». Якщо їх викривають — обидва отримують вирок. Саме для цього існує Комісія з цінних паперів і бірж (SEC).
Тут система ламається через публічність.
9 квітня 2025 року, о 9:37 ранку, з’являється пост у Truth Social:
«ЦЕ ЧУДОВИЙ ЧАС, ЩОБ КУПУВАТИ!!! DJT»
Через чотири години Білий дім оголошує про паузу тарифів. Ринок різко йде вгору.
За двадцять хвилин до цього обсяги call-опціонів на Nasdaq стрімко злітають. Хтось діє так, ніби точно знає, що станеться.
Механіка проста.
Перше — «щит державної політики». Щоб довести маніпуляцію ринком, потрібно довести намір: що рішення щодо тарифів ухвалювалися саме для впливу на ринок. Це означає — довести мотиви президента. На практиці це майже недосяжно.
Друге — публічність як форма легалізації. Кулуарна передача інформації — це злочин. Публічний пост — це вже публічна інформація. З моменту публікації вона доступна всім. Далі вирішує швидкість: алгоритми, що реагують за мілісекунди, забирають основний рух.
Читайте також: Трамп виграє приз за огидність
І коли виникають питання, відповідь завжди одна: інформація була оприлюднена.
У підсумку формується замкнений цикл. Різка заява про тарифи — ринок падає. Потім сигнал про «покращення» — ринок розвертається. Волатильність перетворюється на ресурс. Фактично — на приватний друкарський верстат.
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ САМОСТРІЛ
А тепер давайте відірвемося від Волл-стріт і подивимося на глобус. Як, на вашу думку, це виглядає з Лондона, Брюсселя, Токіо чи Сеула?
Це виглядає як шок.
Десятиліттями США продавали світу один ключовий продукт — передбачуваність. Саме на ній трималася гегемонія долара. Союзники купували американські державні облігації, будували розрахунки й довгострокові стратегії, бо знали: у Вашингтоні можуть змінюватися адміністрації, але правила гри залишаються незмінними.
Тепер вони бачать інше: світовий гегемон поводиться як нестабільний рейдер. Президент США підриває репутацію країни, перетворюючи глобальну економіку на казино, де він одночасно і найбільший гравець, і власник закладу.
Європа й Азія втрачають можливість планувати. Як будувати п’ятирічні виробничі ланцюги — постачання мікрочіпів чи автомобілів — якщо будь-яке рішення може змінитися за одну ніч? Якщо зранку з’явиться нова заява — і разом із нею нові мита?
Підсумок очевидний: починається тихе, обережне віддалення. Дедоларизація, про яку роками говорили на периферії світової політики, отримує новий імпульс. Союзники дедалі чіткіше усвідомлюють: залежність від американської фінансової системи стає ризиком.
Геополітичний капітал, який США накопичували десятиліттями, витрачається швидко й без огляду. Усе це дедалі більше нагадує макроекономічну кризу довіри, загорнуту в риторику патріотизму.
ТОЛЕРАНТНІСТЬ ДО БЕЗУМСТВА
Але найтривожніше в цій історії — не сам політик. Найтривожніше — реакція суспільства.
Ще десять років тому навіть невелика частина подібних дій спричинила б політичну бурю: розслідування, слухання в Конгресі, медійний тиск, параліч адміністрації. Сьогодні реакція значно слабша. Багато хто зводить це до звички: «він завжди такий».
Суспільство поступово адаптується до нової норми. До ситуації, коли найвищі посадові особи можуть відкрито демонструвати зв’язок із великим капіталом — і це не викликає системної відповіді.
Саме тут починається рух до глибшої кризи. Авторитарні моделі не виникають за один день. Вони просуваються поступово.
Механізм простий: перевірка меж. Малий крок — пауза — реакція. Якщо реакції немає, межа зсувається далі. Потім ще далі.
Коли суспільство перестає вимагати відповідальності за очевидні зловживання владою, інститути починають руйнуватися. Спочатку — довіра до ринку: якщо рішення визначаються не економікою, а політичним сигналом, класичний аналіз втрачає сенс. Потім — судова незалежність. А далі країна ризикує скотитися до моделі, де влада і капітал зростаються в єдину систему.
ЕНДШПІЛЬ
Не варто вважати це тимчасовим явищем. Подібні механізми перерозподілу ресурсів — від широкого кола інвесторів до вузького кола інсайдерів — надто ефективні, щоб від них добровільно відмовлялися.
Суспільству продають привабливі політичні наративи, поки реальні процеси відбуваються в іншій площині. Масштаб цих змін складно оцінити одразу — саме через їх системність.
І якщо речі не називати своїми іменами, якщо не відрізняти політичні рішення від зловживань владою, наступний етап може виявитися точкою, після якої повернення до попередньої моделі стане значно складнішим.
