Коли більшовики остаточно захопили Одесу у 1920 році, місто опинилося у владі однієї з найкривавіших систем ХХ століття — червоного терору. Під прикриттям боротьби з «контрреволюцією» комуністична влада створила справжню фабрику смерті, де людське життя не мало жодної цінності.
Центром терору стала Одеська губернська ЧК — каральний орган, який мав право арештовувати, катувати й розстрілювати людей без суду. У підвали ЧК потрапляли офіцери, священники, українські діячі, студенти, підприємці та просто ті, кого хтось міг обмовити. Часто достатньо було носити окуляри, мати «інтелігентний вигляд» або охайний одяг, щоб тебе оголосили «буржуєм» і прирекли на смерть.
Одеса швидко перетворилася на місто страху. Вночі по квартирах ходили чекісти. Людей забирали без пояснень — і більшість більше ніколи не поверталася. Родичам часто навіть не повідомляли про розстріл. Інколи їм лише видавали закривавлений одяг або наказували мовчати, якщо не хочуть «розділити долю ворога революції».
Але найстрашнішим були навіть не самі страти, а методи катувань, які застосовували більшовики.
Свідки та документи того часу описували моторошні речі. У підвалах Одеської ЧК людей били металевими прутами, дробили пальці дверима, виривали нігті, ламали ребра прикладами гвинтівок. Деяких катували по кілька днів, не даючи води й сну. Камери були переповнені настільки, що в’язні спали стоячи серед крові та бруду.
Особливо жорстоко поводилися з офіцерами та противниками більшовицької влади. Відомі свідчення про те, що перед розстрілами людей примушували самостійно копати собі могили. Інших роздягали й виводили на мороз або годинами тримали прив’язаними у дворах.
Під час хвиль Червоного терору в місті проводилися масові страти. Згідно з дослідженнями, лише влітку 1919 року в Одесі розстріляли близько 2000 осіб.
У 1920 році Одесу шокували масові страти на околицях міста. Людей вивозили вантажівками групами по кількадесят осіб і розстрілювали над заздалегідь підготовленими ямами. Часто поранених скидали туди ще живими. Земля після таких «операцій» ще довго ворушилася.
За спогадами сучасників, у деяких місцях після відступу чекістів знаходили приміщення, де підлога буквально була просякнута кров’ю. Місцеві жителі згадували, що з підвалів ЧК ночами було чути крики людей, яких катували.
Однією з найжахливіших сторінок терору стали страти заручників. Якщо у місті відбувався напад на більшовика чи диверсія, ЧК могла просто взяти випадкових людей і розстріляти їх «для залякування». Життя людини перетворилося на статистику.
Під удар потрапили й українські патріоти. Членів «Просвіти», учасників українських організацій та всіх, хто підтримував незалежність України, більшовики оголошували «петлюрівцями» і безжально винищували. Для Москви сама ідея української державності вже була злочином.
Червоний терор в Одесі був не хаосом, а свідомою політикою. Його метою було зламати людей страхом, привчити мовчати й показати, що влада може безкарно робити будь-що. Саме так більшовицький режим утримував Україну — через кров, катівні та масові могили.
Більшовицький «червоний терор» в Одесі став одним із перших масштабних злочинів нового режиму — і передвісником того, що чекало Україну в наступні десятиліття: репресій, голодомору, переслідування культури й історичної пам’яті.
Минуло понад сто років, але пам’ять про ті злочини залишається важливою. Бо червоний терор — це нагадування про те, до чого призводить влада, побудована на ненависті та зневазі до людського життя.
