Польща між міфом жертви та незручною правдою про Другу світову

Незручна історія: поляки у Вермахті, СС та Армії Крайовій

Поляки докладають чималих зусиль, аби предстати ледь не другими після євреїв найбільшими жертвами Другої Світової. 

Ще б пак – Друга Світова війна як така почалася з нападу Німеччини на Польщу. Тим більш жахливим виглядає той факт, що величезна кількість поляків служили у силових та каральних структурах Третього Рейху. Польські громадяни відмічені в складі 3 танкової дивізії СС «Мертва голова», 4 поліційної дивізії СС, 31 та 32 гренадерських дивізій СС.

Треба зазначити, що це були не національні польські частини – поляки з окремих польських регіонів служили в складі німецьких частин нарівні з німцями (!!!)

Чому так – поясню нижче.

Не бракувало поляків і в польових частинах Вермахту.

Взагалі, за даними радянського Головного управління в справах полонених та інтернованих (ГУПВИ), в полон Червоною армією було взято 60 272 поляки, у тому числі – 5 генералів. 

Повторюю! 

Ідеться не про бойовиків Армії Крайової (ними займалося дещо інше відомство), ідеться про полонених з числа службовців Вермахту та СС, які потрапили на етапні пункти обліку полонених при штабах підрозділів РККА. 

Тобто – про поляків у формі Третього Рейху. 

За кількістю полонених у таборах НКВД поляки обігнали навіть офіційних союзників Гітлера – італійців (48957 полонених, серед них 3 генерали). 

Слабо? І ці люди дорікають українцям дивізією «Галичина»! 

Але не тільки у Вермахті та СС працювали нащадки гордих шляхтичів!

«Матч смерті» в Києві: як радянська пропаганда створила один із найвідоміших міфів війни

Розвінчуємо радянський міф про «матч смерті» в Києві

6 серпня 1942 року відбувся футбольний матч в окупованому Києві: команда радянських футболістів "Старт" у першій грі проти команди "Flakelf" виграла з рахунком 5:1.

"Flakelf" - команда, зібрана з німецьких солдатів і офіцерів протиповітряної оборони, а також льотчиків і механіків київського аеродрому.

Спростовуємо міф, який поширювала радянська пропаганда стосовно цього матчу.

Суть міфу: Влітку 1942 року в Києві відбувся футбольний матч між командами місцевих футболістів та вояків Вермахту. Німці, після розгромної поразки на полі, розстріляли своїх суперників.

Факти стисло. У червні - серпні 1942 року в Києві відбулося кілька матчів місцевої команди «Старт» (до складу якої входили футболісти довоєнних клубів «Динамо» та «Локомотив») з командами німецьких та угорських солдатів. Остання гра відбулася 16 серпня і, попри те, що закінчилася поразкою німців, не призвела до розстрілу радянських спортсменів. Чотирьох із них стратили наступного року як в’язнів Сирецького концтабору.

Міф про розстріл німцями радянських спортсменів-переможців після гри став канонічною частиною радянської пропаганди після появи в 1957 році повісті Петра Северова та Наума Халемського «Останній поєдинок» та фільму «Третій тайм», який вийшов на екрани через п’ять років.

Чому Волинська трагедія лише "трагедія"?

Ніколи не розумів, чому Волинська саме "трагедія"?
Трагедія це коли гинуть українці на своїй землі. А коли гине окупант, то це антиколоніальна війна. І ні з якого боку - не трагедія.
Звідки взагалі взялися осадніки в трусіках?

У 1921 на західноукраїнських землях проживає приблизно 2,7 млн поляків. У 1939 перепису населення вже не проводилося, але більшість демографів оцінює польське населення західноукраїнських земель у 3,3–3,5 млн осіб.
Збільшення відбулося за рахунок напливу осадників, чиновників, вчителів, поліції і внутрішньої міграції поляків.

Із приблизно 0.5млн новоприбулих поляків, кількість осадників разом з членами сімей оцінюється приблизно у 160-200 тис осіб.
Кожен пересічний військовий осадник отримував від польської влади 15–45 га української землі. Іноді більше. Тоді як значна частина українських селян мала лише 2–5 га, а багато хто був малоземельним або взагалі безземельним.
Уже до січня 1923 між поляками було розподілено в Галичині майже 200 тис. га землі, на Волині — 112 тис., на Поліссі — 113 тис. га. - вважає Енциклопедія історії України від Академії наук.
До 1929 року осадники на західноукраїнських землях володіли уже понад 600 тис. га землі.

Якщо це перевести у відсотки, то вийде, що 2–2,5 % населення володіли 6–7 % всієї орної землі.

Заборонений Улас Самчук

Служба зовнішньої розвідки України продовжує дослідження розсекречених архівів про інформаційні операції КДБ проти діячів України

Під час президенства Віктора Януковича твори Уласа Самчука за рішенням тогочасного міністра освіти Дмитра Табачника виключили з обов’язкової шкільної програми, а у 2021 році за позовом Андрія Портнова Окружний адміністративний суд Києва заборонив проводити офіційні пам’ятні заходи на честь У. Самчука та низки інших українських діячів. 

Нині, у роковини від дня смерті цього одного з найвизначніших українських письменників XX століття (помер 9 липня 1987 року), є нагода на підставі розсекречених документів з архівних фондів Служби зовнішньої розвідки України дізнатися про те, що витоки таких дій антиукраїнських сил криються ще в рішеннях кдб срср і минулих вказівках із москви. Тоді здійснювалася спецоперація з перешкоджання висуненню письменника на Нобелівську премію.

У липні 1980 року із центрального апарату кдб срср до Києва з інтервалом у два дні надійшли дві шифртелеграми, які змусили зосередити всі сили і можливості на виконання поставлених москвою завдань. Перша ШТ була підготовлена резидентом кдб в Оттаві. У ній повідомлялося таке:

«Націоналістичні кола мельниківського спрямування, а також редакція антирадянського емігрантського журналу «Современник» (виходить у Торонто російською мовою з 1960 року) розпочали кампанію з висування члена редколегії «Современника» Уласа Самчука на здоб«уття Нобелівської премії в галузі літератури за 1980 рік. Підтримати цю пропозицію збираються культурна рада при СКВУ [Світовий конгрес вільних українців], об'єднання українських письменників «Слово» і «пен-клуби» країн мешкання української еміграції.

«Творчість» Самчука, автора антирадянських трилогій «Волинь» і «Ост», характеризується націоналістами як така, що не поступається «творам Солженіцина, коли йдеться про тематику і епічність зображення подій та людей, які перебувають під російським імперіалізмом і комуністичним режимом»
(ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10365. – Арк. 122–123).

Ось що робили «діди, які воювали»: криниці, заповнені закатованими українцями

Ще раз про дідів...

 

На цій світлині - табличка з пам'ятного хреста жертвам комуністичного терору біля «Яблунівських Криниць Смерті».

 

«Яблунівські криниці смерті» – 5 криниць в селищі Яблунів на Івано-Франківщині (Косівський район), в яких було віднайдено останки в'язнів з тюрми Яблунівського НКВД. Це були повстанці УПА, а також прості селяни з Яблунева і навколишніх сіл, які були запідозрені у співпраці з УПА. 

Перш, ніж вбити, їх морили голодом, піддавали тортурам, «розтрощували голови кольбами рушниць, забивали цвяхи в очі, в ніздрі, в хребет». Мертві тіла НКВДисти скидали в криниці. За час розкопок було знайдено 74 жертви більшовизму. 

Серед них було опізано останки Негрича Дмитра, псевдо «Мороз» (1909 – 1945) – сотенного УПА, Кунинича Дмитра, псевдо «Калина» (1912 – 1950) –стрільця сотні Мороза, Симчича Михайла, псевдо «Карпо» (1908 – 1950), Урбановича Михайла, псевдо «Сивий» (1894 – 1949).

 

В травні 1948 року сюди привезено та вкинуто в криницю полеглих у нерівному бою з енкаведистами поручника УПА, сотенного Юрія Долішняка-«Білого» та його побратимів.

 

12 серпня 1990 року відбулося урочисте перепоховання жертв комуністичного терору в Яблунові.

 

На цей запізнілий похорон тоді зійшлися тисячі людей. Біля колишнього НКВД, неподалік місця, на якому через рік було розпочато будівництво Яблунівської церкви, висипано могилу, а на ній у 1993 році споруджено пам’ятник.

 

Світла пам’ять. 

Статус жертви дає моральне право на співчуття, але він не дає права на рівноправне партнерство

Ще зовсім недавно здавалося, що українсько-польські взаємини вийшли на такий високий рівеньпозитиву, що повернення до політики звинувачень та ультиматумів неможливе. Що боротьба проти спільного кривавого ворога відсуне на маргінес історичні образи і дозволить об’єднатися навколо найактуальніших завдань. Проте реальністю став антагонізм пам’ятей поляків і українців. При тому, що президент України Володимир Зеленський стоїчно уникав втручання в історичну політику держави. «Обпікшись» на кількох неприємних моментах із польськими візаві, він вирішив змінити підходи і запропонував ідею створення Українського національного пантеону. Насправді – ідею, розраховану «на потім», а зараз – щоб розпочати у суспільстві внутрішню дискусію щодо власної історичної ідентичності, яка має привести до трансформації від образу «нації-жертви» до постави героїчного народу.

Це має відбуватися не тільки без нав’язування, позбавлення права голосу чи застрашування, але й без хвилевої кон’юнктури. Це має бути зріла дискусія в суспільстві, яке реально на очах усього світу творить нову історичну реальність. Творить нову шкалу цінностей та оцінок, у тому числі історичних. Робить це не на підставі міфів і бурхливих фантазій про минуле, а щоденним життям, яке боронить не тільки себе і свою землю, але й захищає демократію та європейські цінності від новітнього фашизму.

Вибіркова емпатія офіційної Варшави та нацистські заклики до етнічних чисток серед польських чиновників

Навколо «польської чутливості» Яцека Куроня 

У 22-гу річницю його смерті

Яцек Куронь

Наближення 80-ї річниці трагічної акції «Вісла» у 2026 році польський політикум зустрічає у стані гострої шовіністичної істерії, яка змусила б здригнутися архітекторів європейського примирення.

Замість втілення державницького заповіту Яцека Куроня про Річ Посполиту багатьох народів, сучасна Варшава впевнено скочується до легалізованого ксенофобського етноцентризму. Поки Інститут національної пам’яті Польщі цинічно закриває очі на депортації українців, тавруючи УПА виключно як «геноцидне формування», ультранаціоналістичні кола вимагають відібрати найвищі державні нагороди у Володимира Зеленського та влаштувати чистки «неполяків» в урядових кабінетах. Вибіркова «польська чутливість», яка вимагає беззастережних ексгумацій на Волині, водночас продовжує саботувати увічнення пам’яті замордованих українських дітей у Сагрині та Павлокомі, наочно доводячи, що безкомпромісний голос совісті в сучасних польсько-українських відносинах остаточно програв виборчому популізму та історичному егоїзму. Іза ХРУСЛІНСЬКА розмірковує навколо «польської чутливості» Яцека Куроня.

Наближається двадцять друга річниця смерті Яцека Куроня. Я не планувала писати чергову статтю про українську чутливість Яцека ані про його бачення польсько-українських відносин. Однак у контексті подій та скандалів останніх тижнів, пов'язаних із вимогою відібрати орден Білого Орла у президента України Володимира Зеленського й істерією навколо Української повстанської армії, я вирішила не змовчати. Каменем, який зрушив мою незгоду, стали ганебні вимоги здійснювати "етнічну чистку" серед державних чиновників і шукати серед них неполяків, зокрема українців. Такий постулат родом із нацистської Німеччини вжахнув не одного тверезомислячого громадянина нашої країни.

У поляків пам'ять про жертви - це про помсту та розпалювання ворожнечі

Навроцький ухвалив рішення про позбавлення В. Зеленського ордена Білого Орла за надання підрозділу ЗСУ найменування «героїв УПА». Перед тим Інститут національної пам'яті Польщі виступив із заявою, в якій прирівнювання Армії Крайової до УПА назвав «образою пам'яті жертв українського націоналізму». 

Підрозділ Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь, 10 березня 1944 року

Натомість АК вважається законною армію, що вела оборонну та визвольну війну.
Добра нагода нагадати Навроцькому і полякам: загальновідомо, що АК вчинила низку масових злочинів та етнічних чисток проти цивільного українського населення, жертвами яких стали від 12 до 20 тисяч українців. 

Найбільші масові вбивства, вчинені бойовиками АК: 

• Різанина в Сагрині (10 березня 1944 року).
• Найбільший одноразовий злочин польських збройних формувань (АК та Батальйонів хлопських) проти мирних українців на Холмщині. Знищено, замордовано та розстріляно від 800 до 1240 цивільних українців, переважно жінок та дітей. Село та місцеву церкву спалили.
• Трагедія села Павлокома (3 березня 1945 року).
• Загін АК під командуванням Юзефа Бісса («Вацлава») за участю місцевих польських добровольців оточив село. По звірячому вбито 366 мирних українців, яких перед розстрілом тримали та катували в місцевій церкві.
• Знищення села Красний Сад (19 квітня 1943 року).
• Напад польських загонів (за участі нацистів) на українське село на Волині. Загинуло 104 цивільних українців, серед яких цілі родини з дітьми.
• Різанина в Пискоровичах (квітень 1945 року).
• Загін польського підпілля («Національної військової організації», що входила до складу АК) здійснив напад на українців, які очікували на переселення в СССР. У приміщенні місцевої школи було розстріляно близько 180 мирних жителів. 

Пам'ять про ці жертви - це не про помсту чи розпалювання ворожнечі. Це про повагу до кожної невинно забраної душі. Не можна однією рукою вимагати від України каяття та ексгумацій, а іншою - ставити пам'ятники тим, хто палив українські хати й розстрілював дітей у Сагрині чи Павлокомі. Польща має нарешті припинити міфологізацію власної історії та визнати дзеркальну відповідальність за трагедію 1940-х років. 

А намагання Навроцького та польських інституцій затаврувати УПА і український національно-визвольний рух як «злочинний» є свідомим паплюженням борців за волю України. Без сумніву, сьогодні Навроцькому аплодує вся московська нечисть. 

Б.Червак 

Читайте також: ЧИ МОЖНА ПОРІВНЮВАТИ АК І УПА? ПРО ЩО НАСПРАВДІ ВАРТО ДИСКУТУВАТИ

 

ЧИ МОЖНА ПОРІВНЮВАТИ АК І УПА? ПРО ЩО НАСПРАВДІ ВАРТО ДИСКУТУВАТИ

Останнім часом у польському публічному просторі знову активізувалася дискусія навколо історичної спадщини Армії Крайової та Української Повстанської Армії. Черговим приводом стала позиція польського Інституту національної пам'яті, який наполягає на неприпустимості будь-яких порівнянь між АК та УПА.

Аргументація польської сторони виглядає доволі простою. Армія Крайова розглядається як складова легітимних збройних сил Польської Республіки, підпорядкована уряду в еміграції, який визнавався державами Антигітлерівської коаліції. Натомість УПА характеризується як нелегальне збройне формування Організації українських націоналістів, що не мало міжнародного визнання і не представляло жодної держави.

Якщо дивитися виключно з формально-правового погляду, така аргументація має під собою підстави. Однак історія рідко буває настільки однозначною, як цього хотілося б політикам або інституціям, відповідальним за формування історичної пам'яті.
Проблема полягає в тому, що дискусія про АК та УПА не може обмежуватися лише питанням міжнародного визнання чи юридичної спадкоємності влади. Вона неминуче виходить на значно ширшу тему — що являла собою польська підпільна держава та наскільки вона була здатна представляти все населення довоєнної Речі Посполитої.
До вересня 1939 року Польща була не лише польською національною державою. Вона залишалася багатонаціональною країною, де майже третину населення становили представники інших народів. Українці, білоруси, євреї, литовці, німці та представники інших національних спільнот були громадянами Польської Республіки, хоча далеко не всі вважали себе частиною польської політичної нації.

Антиукраїнська істерія у Польщі: Історична пам'ять не може бути вулицею з одностороннім рухом

Останнім часом у Польщі знову активізувалися дискусії навколо української історії, УПА та історичної пам'яті. Але історія рідко буває чорно-білою. Якщо вже говорити про минуле чесно, то варто згадувати всі його сторінки.

Українські родини під час примусового переселення в ході операції «Вісла», 1947 рік

У 2003 році президенти Леонід Кучма та Олександр Кваснєвський здійснили важливий крок до українсько-польського примирення. На Волині вони закликали обидва народи до взаємного прощення та порозуміння заради спільного майбутнього.
Здавалося б, це мало поставити крапку в історичних суперечках.

Проте час від часу політики знову повертаються до старих ран.

Якщо вже відкривати історичні рахунки, то варто пам'ятати: болючі сторінки є в історії кожного народу.

Читайте також:  Поляки бояться що коли Україна виграє війну з Росією, то буде для поляків державою навіть більш небезпечною ніж Росія 

Однією з найтрагічніших сторінок українсько-польських відносин стала так звана пацифікація 1930 року. Під приводом боротьби з диверсіями польська влада розгорнула масштабну каральну операцію на українських землях Східної Галичини.

Червоний терор в Одесі: місто, де більшовики влаштували пекло

Коли більшовики остаточно захопили Одесу у 1920 році, місто опинилося у владі однієї з найкривавіших систем ХХ століття — червоного терору. Під прикриттям боротьби з «контрреволюцією» комуністична влада створила справжню фабрику смерті, де людське життя не мало жодної цінності.

Центром терору стала Одеська губернська ЧК — каральний орган, який мав право арештовувати, катувати й розстрілювати людей без суду. У підвали ЧК потрапляли офіцери, священники, українські діячі, студенти, підприємці та просто ті, кого хтось міг обмовити. Часто достатньо було носити окуляри, мати «інтелігентний вигляд» або охайний одяг, щоб тебе оголосили «буржуєм» і прирекли на смерть.

Одеса швидко перетворилася на місто страху. Вночі по квартирах ходили чекісти. Людей забирали без пояснень — і більшість більше ніколи не поверталася. Родичам часто навіть не повідомляли про розстріл. Інколи їм лише видавали закривавлений одяг або наказували мовчати, якщо не хочуть «розділити долю ворога революції».

Але найстрашнішим були навіть не самі страти, а методи катувань, які застосовували більшовики.

Чехословацький корпус проти більшовиків: початок великої Громадянської війни

17 травня 1918: повстання, яке розірвало радянську Росію

17 травня 1918 року по дорозі на Далекий Схід повстав Чехословацький корпус, що дало початок повномасштабній Громадянській війні у радянській Росії.
Передісторія цих подій криється ще в царських часах та Першій світовій. Перші чехословацькі військові формування у складі російської армії створили на початку Першої світової війни. Собі метою вони ставили визволення Чехословаччини зі складу Австро-Угорської імперії. І війна проти Австро-Угорщини в складі армії Росії здавалася шансом досягти мети. Поступово формування поповнювалося військовополоненими, які виявили бажання перейти на бік Антанти. Після Лютневої революції 1917 року в Росії чехословацькі формування продовжили воювати. Ба більше – у вересні 1917-го з них сформували окремий Чехословацький корпус із двох дивізій та запасної бригади.

Однак після Жовтневого перевороту нова “влада рад” почала шукати шляхи завершення війни. Згодом вона підписала сепаратний Брестський мир із Німеччиною та Австро-Угорщиною. Тож становище чехословацького корпусу відчутно ускладнилося. У результаті досягли домовленості про приєднання військових до французької армії – для продовження боротьби проти Австро-Угорщини за визволення своєї батьківщини. Радянська влада погодилася випустити чехословацьке військо – але не суходолом до Європи, а морським шляхом – аж через Тихий океан.

Шокуючі факти. Хто фінансував і привів Гітлера в Німеччині до абсолютної влади

Адольф Гітлер

Зазвичай, коли говорять про причини приходу до влади Адольфа Гітлера, згадують про його видатний ораторський дар, харизматичність, політичну волю та інтуїцію, важку економічну ситуацію в Німеччині після поразки у Першій світовій війні, образу німців через принизливі умови Версальського миру, але насправді все це — лише другорядні передумови, які сприяли його сходженню на вершину політичного Олімпу.

Без регулярного, серйозного фінансування його руху, оплати низки дорогих заходів, які зробили Німецьку національну соціалістичну робітничу партію (у німецькій транскрипції НСДАП) популярною, нацисти ніколи б не досягли вершин влади, залишившись одним із десятків подібних рухів місцевого значення. Для тих, хто серйозно досліджував і досліджує феномен національного соціалізму та фюрера, це факт.

Головними спонсорами Гітлера та його партії виступили фінансисти Великої Британії та Сполучених Штатів. Від самого початку Гітлер був «проєктом». Енергійний фюрер був інструментом для об’єднання Європи проти Радянського Союзу, а також вирішувалися й інші важливі завдання: так проходили полігонні випробування «Нового світового порядку», який планували поширити на всю планету.

Читайте також:  Євреї: комуністи і сіоністи

Спонсорували Гітлера і німецькі фінансово-промислові кола, пов’язані зі світовим фінансовим інтернаціоналом. Серед спонсорів Гітлера був Фріц Тіссен (старший син промисловця Августа Тіссена), який ще з 1923 року надавав значну матеріальну підтримку націонал-соціалістам, а у 1930 році публічно підтримав Гітлера. У 1932 році він входив до групи фінансистів, промисловців і землевласників, які вимагали від рейхспрезидента Пауля фон Гінденбурга призначити Гітлера рейхсканцлером.

Навіщо сепаратистські медіа Одещини поширюють російські брехні про «бессарабську» історію

Недобитки "Бессарабской народной республики" ніяк не можуть змиритися зі своєю поразкою в 2015 році і продовжують дурити людей щодо так званої "Бессарабії", пише Ізмаїл-онлайн.

 

Історія дуже проста:

Російська імперія у 1812 році анексувала частину Молдавського князівства між річками Прут і Дністер і в 1815 році назвала її Бесарабською областю (Бессарабією), хоча перед анексією цю частину князівства місцеве населення і взагалі ніхто так не називав. Тобто це чисто російська новостворена назва.

 

В 1917 році Російська імперія розвалилася і штучно розділений молдавський народ демократичним шляхом возз'єдналася з матір'ю-батьківщиною Румунією. Причому російську імперську назву "Бессарабия" для цього регіону румуни відкинули.

* * *

Фотографія 2-ї сторінки секретного додаткового протоколу до Договору про ненапад між Німеччиною та СРСР, відомого як Пакт Молотова-Ріббентропа.

Документ було підписано 23 серпня 1939 року в Москві представниками урядів СРСР (В. Молотов) та Німеччини (Й. фон Ріббентроп).

Цей протокол передбачав розмежування сфер інтересів у Східній Європі, зокрема інтерес СРСР до Бессарабії та політичну незацікавленість Німеччини в цьому регіоні.

Умови договору вимагали від обох сторін зберігати цей документ у суворій таємниці.

 

Втім новостворена імперія СРСР, якою правили більшовики, не змирилася із втратою Бессарабської губернії. На їх картах і в підручниках ця територія центром в Кишиневі позначалася як окупована Румунією. Так само вона називалася і в пакті Молотова-Ріббентропа про розділ Румунії, яким гітлерівська Німеччина визнала так звану «Бессарабію» сферою впливу СРСР, давши згоду на її окупацію.

"СМЕРТЬ ШПІОНАМ" очолив єврейський шпигун! Історія СРСР як вона є

Напевно, ви знаєте, що в сьогоднішній Росії фактично відроджено так званий СМЕРШ — тобто організацію, яка в прифронтовій зоні вбиває власних солдатів. Відео з цими прив’язаними нещасними російськими солдатами, яких просто «обнуляють», — їх величезна кількість. Так от, сьогодні я, український історик, розповім вам про те, що сталося з попереднім СМЕРШем — організацією, яка так і називалася: «Смерть шпигунам».

Ви будете просто вражені, тому що виявилося: не просто половина з’їзду тодішньої компартії ВКП(б) виявилася іноземними шпигунами, але й перший і єдиний керівник цього самого СМЕРШу також виявився іноземним шпигуном — і навіть, уявіть собі, єврейським. Історія ця дуже показова. Принаймні, його саме так «призначили» в шпигуни.

Сьогодні цим СМЕРШем буквально марить уся російська політична тусовка. Рогозін навіть пропонував назвати літак «СМЕРШем». По суті, Росія відтворила ці структури так званої військової контррозвідки, які «обнуляють» російських солдатів і стоять у кілька шарів позаду них. Відповідно, ці гладкоморді, відгодовані «смершівці» фактично діють на фронті проти власних солдатів.

А що таке був цей СМЕРШ? Його створили у 1943 році.

Баку — нафтова столиця світу: велика гра Ротшильдів, Нобелів, Рокфеллера і Сталіна

На початку XX століття Баку був не просто регіональним центром видобутку нафти — це був «енергетичний центр планети». Якщо сьогодні ми дивимося на Саудівську Аравію як на головного гравця на нафтовому ринку, то у 1900 році цю роль відігравав Апшеронський півострів.

У 1901 році Баку виробив більше нафти, ніж усі Сполучені Штати разом узяті: 11,4 млн тонн на рік — 51% світового видобутку нафти, в той час як США видобували 9,1 млн тонн на рік — 41%, а весь інший світ добував ~1,5 млн тонн нафти на рік — ~8%.
При цьому площа бакинських промислів була в сотні разів меншою за американські, що свідчить про неймовірну концентрацію запасів. 

Паризька гілка Ротшильдів увійшла в Баку у 1880-х роках. Їхня Каспійсько-Чорноморська нафтопромислова і торговельна спілка («Бніто») за обсягами видобутку була другою після компанії «Бранобель» братів Нобелів, але її головною силою був експорт. Ротшильди були «фінансовими королями» і надали гроші на будівництво Закавказької залізниці з Баку у порт Батум, що дозволило вивести бакинську нафту на світові ринки та кинути виклик Рокфеллеру, який тоді вже захопив монополію на нафтовидобуток у США. Але у 1912 році (за 5 років до революції) паризька гілка Ротшильдів продала свою компанію «Бніто» голландсько-британській Royal Dutch Shell.

Кажуть, що Ротшильди відчували наближення великої війни в Європі та зростання нестабільності в Російській імперії. Ротшильди обміняли свої реальні вишки на акції Shell, ставши великими акціонерами цієї глобальної корпорації, але позбувшись ризику в Російській "імперії".

Пам'яті киян, які загинули від радянських бомб

Екіпаж дальнього бомбардувальника ДБ-3Ф уточнює завдання перед нічним вильотом

Як зараз, стоїть перед очима сонячний травневий ранок 1943 року із пташиним співом, пахощами вмитої росою зелені. Ми, вихованці дитячого будинку на Солом’янці, здивовано дивимось на порожні, без шибок і рам, вікна в одній зі спалень на другому поверсі. Ті рами й уламки скла лежали на землі під будинком, вибиті назовні, як тепер розумію, потужною повітряною хвилею. А виховательки удавано безжурно пояснювали: «Це, діти, вночі була дуже сильна гроза». І ми, малеча, погоджувалися, лукаво посміхаючись: «Так-так, така сильна гроза, що аж бомби падали!»

Може, якби не отака нещира, зухвала неправда шановних дорослих, воно так яскраво не закарбувалося би в пам’ять нам, маленьким правдолюбцям. Уже потім, через багато років дізнався, як нас, сонних, виховательки й няні перекладали з-під вікон ближче до внутрішніх капітальних стін, як із жахом вслухалися у зловісне ревіння авіамоторів та гуркіт близьких вибухів. То було не вперше, але лише згодом так само прийшло усвідомлення, що тією неправдою дорослі намагалися відволікти увагу дітей від теми війни й політики, бо в залі у нас висів портрет «Гітлера — визволителя», а бомбили ж «сталінські соколи». Бомбили київський залізничний вузол, неподалік якого містився наш дитбудинок на вулиці Стадіонній. Тривала війна, киянам не раз доводилося перебувати під ударами авіації радянської, а потім — аж до червня сорок четвертого — німецької.

…Першої весни по визволенні Києва з-під окупації міська влада надала працюючим громадянам вільні ділянки під городи. Отак наша мама та її сестра отримали якийсь клаптик на Сирці — за Лук’янівським цивільним кладовищем. Посадили картоплю, ощадливо порізану на дольки з «очком». Доглядаючи час від часу город, ми ходили, скорочуючи дорогу, через кладовище. Старший брат завжди звертав мою увагу на стелу без напису й, чомусь озираючись, приказував: «Тут лежать люди, загиблі торік від авіанальоту наших, зрозумів?». І завжди з притиском вимовляв останні два слова.

23 лютого 1918 року - день капітуляції Більшовицької Росії

23 лютого в радянській історичній традиції тривалий час подавалося як день «першої перемоги» Червоної армії під Нарвою та Псковом в 1918 році. 

Саме ця дата згодом стала основою для святкування Дня Червоної армії, а пізніше - «Дня защитника Отчизны» у сучасній фашистській Росії. Проте історичні документи свідчать про зовсім інше.

Насправді 23 лютого 1918 року керівництво Більшовицької Росії ухвалило рішення, яке по суті означало капітуляцію перед німецьким наступом. Того дня було прийнято ультиматум Німеччини, а вже 3 березня підписано Брестський мир, що закріпив значні територіальні втрати. 

Жодної переможної «битви під Нарвою» того дня не відбулося. Натомість більшовицькі загони відступали, не маючи ані належної організації, ані боєздатності для ефективного спротиву.

Рішення про створення Робітничо-селянської Червоної армії було ухвалене раніше в лютому 1918 року, як вимушений крок у відповідь на німецький наступ. Але станом на 23 лютого реальної армії ще не існувало — ні структуровано, ні організаційно, ні тим більше як сили, здатної вести бої. Відтак говорити про тогочасні «перемоги» є історично безпідставно.

«Бессарабия» як складова гібридної війни фашистської росії проти України

Скрін статті в якій сепаратисти намагаються заперечити російське походження назви «Бессарабия» та сепарський скрін російської військової мапи 1940 р. з регіоном «Бессарабия», який планують окупувати відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа.   

Російське поняття «Бессарабия» просувають, щоб стерти українську суб’єктність, зробити регіон «спірним», підготувати ґрунт для «визволення» путіним.

У сепарів, які ведуть гібридну війну проти України і будують "Бессарабскую народную республику" на півдні Одещини, стався грандіозний зашквар.

Один з провідних сепаратистів - історик Віктор Дроздов, який давно обслуговує інтереси замовників цього сепаратистського утворення, нещодавно проколовся і випадково опублікував воєнну мапу СРСР 1940 року надруковану для вторгнення в Румунію (нагадаємо, в 1939 Сталін і Гітлер уклали пакт про розділ Європи, зокрема про окупацію Румунії).
Цікаво, що в Румунії в 1940 не існувало «Бессарабии», а на російських картах вона була.

Так само і для Дроздова російський пропагандистський фантом «Бессарабия», потрібний для анексії путіним, існує в Україні.
Більше того, сепаратист вигадав «Южную Бессарабию» потрібну сучасним сепарам-бісорабам для обгрунтування претензій лише на південь Одещини, бо всю російську «Бессарабию» що включає Молдову, вони не тягнуть.

Сепарська влада Ізмаїла веде гібридну війну проти України на боці фашистської росії

Російська версія "героїчного взяття Суворовим Ізмаїла" виявилася повною брехнею!

Сепарська влада Ізмаїла рятує «День воинской славы России» і надає РПЦ МП «офіційні докази» для визнання Олександра Суворова святим, пишуть в пабліку Ізмаїл-онлайн.

У 2022 році Міністерство оборони фашистської росії звернулося до РПЦ МП із проханням розглянути можливість канонізації Суворова.

Патріарх РПЦ МП Гундяєв повідомив, що церква вже збирає необхідні матеріали про життя полководця.

Втім, для канонізації московським попам потрібні документальні свідчення чудес, здійснених кандидатом у святі.

На прохання попів Ізмаїльська міська рада вже підготувала такі «докази» безпосередньо за місцем їх «здійснення» — в Ізмаїлі.

Загальновідомим «дивом» Суворова вважається те, що він за 2 години 30 хвилин (з 5:30 до 8:00) вбив 26 тисяч турків, 9 тисяч узяв у полон, перестрибнув 10-метрові мури кам’яної фортеці та захопив Ізмаїл.
Справжнє чудо!

Саме на підставі цього «чуда» в Московії святкують «День воинской славы России», який відзначають 24 грудня — у день дивовижного взяття Суворовим Ізмаїла у 1790 році.

Але виникла проблема