Польща ділить вбитих цивільних на «правильних» поляків та «неважливих» литовців, білорусів чи українців

У 2020 р. в польському Білостоці на будинках вивісили величезні біл-борди з постаттю Зиґмунта Шендзєляжа «Лупашка» - командира 5-ї Віленської бригади Армії Крайової. У Польщі його посмертно підняли до рангу національного героя, свідомо закриваючи очі на те, що цей підрозділ АК вчиняв криваві воєнні злочини проти мирного населення.

Документи чітко фіксують факти його біографії, які підпадають під визначення злочинів проти людяності.

23 червня 1944 р. у відповідь на вбивство поляків литовською колабораціоністською поліцією, загін «Лупашки» провів каральну акцію в литовському селі Дубінгяй та його околицях. Замість ліквідації комбатантів, солдати АК розстріляли мирних жителів. Серед загиблих більшість становили жінки, немовлята та люди похилого віку. Наймолодшій жертві було лише 2 місяці. У сучасній Литві ці дії офіційно визнані військовим злочином.

У 1945-1946 рр. підрозділи «Лупашки» розгорнули брутальні «пацифікації» православних білоруських сіл на сході Польщі. Спалення житлових будинків, грабунки та масові розстріли цивільних виправдовувалися «підозрами у співпраці з комуністами». Для польських бойовиків релігійна та етнічна приналежність місцевих селян ставала автоматичним вироком.

Бригада «Лупашка» також відповідальна за спалення українського села Вилюки в ґм. Дубичі-Церковні та інших українських сіл у травні 1945 року. Жителі с. Вилюки належали до православного автохтонного населення Підляшшя та чітко ідентифікувало себе українцями. Офіційним приводом для нападів на села була нібито «співпраця місцевих із радянським режимом». Проте насправді акції носили характер етнічних чисток та залякування, з метою змусити українців виїхати до «до матушки Росії» в межах тодішнього обміну населенням.

У Польщі «Лупашка» вважається одним із головних облич культу Армії Крайової. Його ім'ям називають вулиці, йому встановлюють пам'ятники, а Інститут національної пам'яті Польщі десятиліттями ретушує його біографію, виправдовуючи вбивства жінок і дітей «контекстом війни» або «актами помсти».

Сьогодні Навроцький вимагає від України засудження спадщини УПА через події на Волині у 1943 році. Водночас у Польщі канонізують офіцерів АК, чиї руки по лікті в крові литовських, білоруських та українських дітей.

Коли українці говорять про складний історичний контекст, Варшава називає це «виправданням геноциду». Коли польські історики виправдовують дії «Лупашки» в Дубінгяй - це називається «трагічною військовою необхідністю».

Польща ділить вбитих цивільних на «правильних» поляків та «неважливих» литовців, білорусів чи українців. А тому будь-які заклики Варшави до історичної справедливості виглядатимуть виключно як маніпуляція та подвійні стандарти.

У поляків пам'ять про жертви - це про помсту та розпалювання ворожнечі

Навроцький ухвалив рішення про позбавлення В. Зеленського ордена Білого Орла за надання підрозділу ЗСУ найменування «героїв УПА». Перед тим Інститут національної пам'яті Польщі виступив із заявою, в якій прирівнювання Армії Крайової до УПА назвав «образою пам'яті жертв українського націоналізму». 

Підрозділ Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь, 10 березня 1944 року

Натомість АК вважається законною армію, що вела оборонну та визвольну війну.
Добра нагода нагадати Навроцькому і полякам: загальновідомо, що АК вчинила низку масових злочинів та етнічних чисток проти цивільного українського населення, жертвами яких стали від 12 до 20 тисяч українців. 

Найбільші масові вбивства, вчинені бойовиками АК: 

• Різанина в Сагрині (10 березня 1944 року).
• Найбільший одноразовий злочин польських збройних формувань (АК та Батальйонів хлопських) проти мирних українців на Холмщині. Знищено, замордовано та розстріляно від 800 до 1240 цивільних українців, переважно жінок та дітей. Село та місцеву церкву спалили.
• Трагедія села Павлокома (3 березня 1945 року).
• Загін АК під командуванням Юзефа Бісса («Вацлава») за участю місцевих польських добровольців оточив село. По звірячому вбито 366 мирних українців, яких перед розстрілом тримали та катували в місцевій церкві.
• Знищення села Красний Сад (19 квітня 1943 року).
• Напад польських загонів (за участі нацистів) на українське село на Волині. Загинуло 104 цивільних українців, серед яких цілі родини з дітьми.
• Різанина в Пискоровичах (квітень 1945 року).
• Загін польського підпілля («Національної військової організації», що входила до складу АК) здійснив напад на українців, які очікували на переселення в СССР. У приміщенні місцевої школи було розстріляно близько 180 мирних жителів. 

Пам'ять про ці жертви - це не про помсту чи розпалювання ворожнечі. Це про повагу до кожної невинно забраної душі. Не можна однією рукою вимагати від України каяття та ексгумацій, а іншою - ставити пам'ятники тим, хто палив українські хати й розстрілював дітей у Сагрині чи Павлокомі. Польща має нарешті припинити міфологізацію власної історії та визнати дзеркальну відповідальність за трагедію 1940-х років. 

А намагання Навроцького та польських інституцій затаврувати УПА і український національно-визвольний рух як «злочинний» є свідомим паплюженням борців за волю України. Без сумніву, сьогодні Навроцькому аплодує вся московська нечисть. 

Б.Червак 

Читайте також: ЧИ МОЖНА ПОРІВНЮВАТИ АК І УПА? ПРО ЩО НАСПРАВДІ ВАРТО ДИСКУТУВАТИ

 

ЧИ МОЖНА ПОРІВНЮВАТИ АК І УПА? ПРО ЩО НАСПРАВДІ ВАРТО ДИСКУТУВАТИ

Останнім часом у польському публічному просторі знову активізувалася дискусія навколо історичної спадщини Армії Крайової та Української Повстанської Армії. Черговим приводом стала позиція польського Інституту національної пам'яті, який наполягає на неприпустимості будь-яких порівнянь між АК та УПА.

Аргументація польської сторони виглядає доволі простою. Армія Крайова розглядається як складова легітимних збройних сил Польської Республіки, підпорядкована уряду в еміграції, який визнавався державами Антигітлерівської коаліції. Натомість УПА характеризується як нелегальне збройне формування Організації українських націоналістів, що не мало міжнародного визнання і не представляло жодної держави.

Якщо дивитися виключно з формально-правового погляду, така аргументація має під собою підстави. Однак історія рідко буває настільки однозначною, як цього хотілося б політикам або інституціям, відповідальним за формування історичної пам'яті.
Проблема полягає в тому, що дискусія про АК та УПА не може обмежуватися лише питанням міжнародного визнання чи юридичної спадкоємності влади. Вона неминуче виходить на значно ширшу тему — що являла собою польська підпільна держава та наскільки вона була здатна представляти все населення довоєнної Речі Посполитої.
До вересня 1939 року Польща була не лише польською національною державою. Вона залишалася багатонаціональною країною, де майже третину населення становили представники інших народів. Українці, білоруси, євреї, литовці, німці та представники інших національних спільнот були громадянами Польської Республіки, хоча далеко не всі вважали себе частиною польської політичної нації.

Синдром стерв'ятника: Чому всі сусіди одночасно вп’ялися в Україну?

Те, що ви відчуваєте зараз, дивлячись на новини з Варшави, Будапешта, Бухареста чи Софії — це абсолютно виправданий, здоровий державницький гнів. Коли країна стікає кров'ю в траншеях, захищаючи східний фланг цивілізації, а ті, кого вона прикриває своїми спинами, починають шматувати її політичне, історичне та територіальне тіло — це виглядає як сюрреалістичний кошмар. Це викликає відчай і логічне запитання: чи це змова? Чи це випадковий збіг обставин, що всі сусіди раптом витягли старі карти й почали виставляти нам рахунки?

Ми стали свідками класичного геополітичного мародерства. Міжнародна політика не оперує категоріями «вдячності», «емпатії» чи «справедливості». Вона оперує виключно категоріями сили, інтересу та вікна можливостей. І сьогодні нам час остаточно поховати наш геополітичний інфантилізм і розібратися, чому сусіди діють як зграя і як українська держава мусить переламати їм хребет у цій дипломатичній війні. Ми опинилися в центрі ідеального шторму, де кожен сусід має свою історичну травму, яку він намагається вилікувати за український рахунок.

Читайте також:  Поляки бояться що коли Україна виграє війну з Росією, то буде для поляків державою навіть більш небезпечною ніж Росія

Антиукраїнська істерія у Польщі: Історична пам'ять не може бути вулицею з одностороннім рухом

Останнім часом у Польщі знову активізувалися дискусії навколо української історії, УПА та історичної пам'яті. Але історія рідко буває чорно-білою. Якщо вже говорити про минуле чесно, то варто згадувати всі його сторінки.

Українські родини під час примусового переселення в ході операції «Вісла», 1947 рік

У 2003 році президенти Леонід Кучма та Олександр Кваснєвський здійснили важливий крок до українсько-польського примирення. На Волині вони закликали обидва народи до взаємного прощення та порозуміння заради спільного майбутнього.
Здавалося б, це мало поставити крапку в історичних суперечках.

Проте час від часу політики знову повертаються до старих ран.

Якщо вже відкривати історичні рахунки, то варто пам'ятати: болючі сторінки є в історії кожного народу.

Читайте також:  Поляки бояться що коли Україна виграє війну з Росією, то буде для поляків державою навіть більш небезпечною ніж Росія 

Однією з найтрагічніших сторінок українсько-польських відносин стала так звана пацифікація 1930 року. Під приводом боротьби з диверсіями польська влада розгорнула масштабну каральну операцію на українських землях Східної Галичини.

ДЕМОНТАЖ НОРМИ: Чому ЛГБТ прагне змінити інститут шлюбу

Ми живемо в епоху, коли звичні слова раптово втрачають свій первісний зміст. Те, що століттями вважалося аксіомою та фундаментом цивілізації, сьогодні оголошується «застарілим конструктом».

Найяскравіший приклад - спроба радикальної трансформації інституту шлюбу. Під привабливими гаслами прогресу, інклюзивності та «рівних прав» розгортається процес, який має мало спільного з правовою справедливістю.

Насправді ми спостерігаємо системний демонтаж шлюбу як базової суспільствоутворюючої одиниці.

Ця стаття - спроба відкинути політичну коректність і тверезо поглянути на юридичні, логічні та соціологічні наслідки постмодерністського наступу на сім’ю. Чи дійсно розмивання кордонів шлюбу веде до свободи, чи це пряма дорога до юридичного та соціального хаосу? Давайте розберемося.

Межі визначень: Чому шлюб не може бути «будь-чим»

Будь-який правовий чи соціальний інститут існує лише доти, доки він має чіткі, об’єктивні та недвозначні критерії. Фундаментальним критерієм шлюбу протягом усієї історії людства був і залишається союз чоловіка та жінки. Це обмеження не є випадковим капризом законодавця чи продуктом релігійних упереджень. Це відображення природної, біологічної та соціальної реальності: саме союз двох протилежних статей єдиний здатний до природного продовження роду та забезпечення спадковості поколінь.

Поляки бояться що коли Україна виграє війну з Росією, то буде для поляків державою навіть більш небезпечною ніж Росія

Не історичні суперечки є джерелом страху у поляків, а руйнування старих стереотипів про Україну як слабку державу.

Коли Україна виграє війну з Росією, то на мою думку, буде державою для нас більш небезпечною навіть ніж Росія - парадоксально. Це те, до чого треба приготуватися!" - професор Ян Жарин. Він - багаторічний ідеолог польських правих у питаннях історії та історічної політики. Саме він у листопаді 2015 року придумав, "Історичну офензиву" на Україну, яку реалізовувала в наступні роки партія "Право і справедливість" в Польщі. 

Ці слова - легко гугляться. Перевірте: "...gdy Ukraina wygra wojnę z Rosją, to moim zdaniem, będzie państwem dla nas niebezpieczniejszym nawet niż Rosja - paradoksalnie. To jest coś, do czego trzeba się przygotowywać"! 

Давайте вже чесно визнаємо: істерика польських правих і польських нациків - це не про Героїв УПА, це про усвідомлення, що Україна перемогає у цій війні. Ми ще не виграли. Але Росія вже програла. І польські праві та нацики це бачать. І вони бояться.
Вони бояться, що із зростайочою суб'єктністю України прийдеться рахуватися.
І це - злам у польській свідомості. 

Я це вперше зауважив ще в минулому році. А у вересні мій давній друг, один із лідерів польської "Солідарності" Збігнєв Буяк підтвердив це спостереження і пересказав розмову одним із своїх знайомих. Той обурювався: "Це ж Україна у випадку перемоги може стати важливішою в ЄС, ніж Польща! Ми не можемо цього допустити!" Збігнєв намагався пояснити колезі, що в союзі з Україною Польща може стати ще більш сильною, бо разом можна зробити більше.