Мовні права – це, передусім, юридичні норми. Мовна свідомість – це моральні норми. Але вони – як сполучні посудини, і від рівноваги (чи «кривоваги») у двох «колбах» залежить великою мірою стан будь-якого травмованого, постколоніального чи постгеноцидного суспільства, і не лише України.
Незважаючи на низку міжнародних документів на цю тему, єдиного підходу ні в європейському (ні тим більше світовому) масштабі не існує. Візьмімо для прикладу чи не найвідоміший документ – «Європейську хартію регіональних або мов меншин», яку, за даними сайту Ради Європи, ратифікувало 25 країн із 47. Остання за часом ратифікація – 21 вересня 2010 року, Боснія і Герцеговина. Серед тих 22 країн, які не ратифікували (і часто не підписали) Хартії, назву деякі: Азербайджан, Бельгія, Болгарія, Грузія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Росія, Туреччина, Франція.
Звертає на себе увагу той факт, що всі пострадянські країни – можливо, за винятком Азербайджану (в цей перелік не входять, природно, колишні середньоазійські республіки) – таким чином захищаються від агресивної політики Кремля, який намагається використовувати Хартію не стільки для захисту мовних прав, скільки для розбудови імперії під оновленою назвою «Русскій мір».
Звертає на себе увагу той факт, що всі пострадянські країни – можливо, за винятком Азербайджану (в цей перелік не входять, природно, колишні середньоазійські республіки) – таким чином захищаються від агресивної політики Кремля, який намагається використовувати Хартію не стільки для захисту мовних прав, скільки для розбудови імперії під оновленою назвою «Русскій мір».
Німецька дослідниця Юліане Бестерс-Дільґер, яка на початку грудня виступила на міжнародній науковій конференції «Мовні права в сучасному світі» в Києві, вважає, що центральною рисою Хартії є її необов’язковість – з огляду на відсутність штрафних санкцій. «Необов’язкові і нечіткі формулювання завдячують своїм виникненням деяким європейським державам, які не хочуть визнавати мовні права своїх меншин у зв’язку зі своїм розумінням поняття «нація» та через побоювання щодо єдності держави, як-от Франція, Великобританія, Греція, Туреччина», – зазначає Бестерс-Дільґер. Взагалі-то, зауважує вона, Раду Європи й Євросоюз не дуже цікавлять історичні відносини між окремими державами, зокрема, між Україною та Росією.
А на прес-конференції Юліане Бестерс-Дільґер висловилася і на тему «останнього закону про засади мовної політики». На її думку, це знак зближення України з Росією, а не з Європою.
До питання про мовні права в Україні
В Україні простежується чітка тенденція до протиставлення прав нації правам людини. Дрогобицький мовознавець Ярослав Радевич-Винницький у своєму виступі на тій-таки конференції процитував Леоніда Кіпніса, який стверджував, що таке протиставлення застосовує колонізатор. А ще Микола Скрипник писав у 20-х роках минулого століття, що колесо русифікації крутилося 300 років, то хай би тепер хоча б 30 років покрутилося колесо українізації.
Автори книжки «Соціолінгвістика і соціологія мови» Микола Вахтін і Євген Головко (Санкт-Петербург, 2004 рік) у розділі «Мовна політика. Мовні меншини. Двомовна освіта» зазначають, що мовні права народів, які жили на заході Російської імперії, були істотно утиснуті, і це стосувалося передовсім шкільної освіти. «При тому, що в західних районах країни проводилася політика русифікації, важливу роль усіх інородницьких мов на сході країни було офіційно визнано, – пишуть вони. – Наприклад, у той час, як польська й українська мови були витіснені зі шкільного викладання, казахська була введена як один із предметів й одна з мов викладання».
Суддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін розглядає статус державної мови під кутом мовних прав. Це, з одного боку, індивідуальне природне право, з іншого – спільне природне право етносу, завдяки чому державна мова набуває статусу одного з елементів конституційного правопорядку. Право на державність української мови, а також на її статус єдиної мови міжнаціонального спілкування – це природне право українського етносу. Віктор Шишкін вважає, що українці поводяться досить пасивно щодо свого природного права на мову і досі не виробили механізмів спільного захисту її.
Старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України Оксана Данилевська в статті «Мовні права учнів у сучасній українській школі» (журнал «Дивослово», № 5, 2010 рік) звернула увагу на невідповідність практиці мовного статусу школи, який передбачає використання мови не лише в навчальному процесі, а й поза ним (наприклад, на перервах). Вона констатує, що україномовний статус навчальних закладів є формальним, і тому недотримання мовного режиму в школі – це «порушення мовних прав тих учнів, для яких українська є рідною мовою, оскільки такі ситуації створюють умови для мовної асиміляції проти їхньої волі».
Такий підхід розриває цілісний навчально-виховний процес і суперечить «Програмі для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання. 5–12 класи», в якій записано: «Основна мета навчання рідної мови полягає у формуванні національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно доцільно користуватися засобами рідної мови – її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо), тобто забезпечує належний рівень комунікативної компетенції». Хіба можлива реалізація такої мети, зокрема для 4/5 учнів (а це приблизно 4 мільйони), які навчаються в загальноосвітніх навчальних закладах з нібито україномовним режимом?
Щоб виправити цей недолік, Кабінет Міністрів України ухвалив 30 вересня 2009 року постанову № 1033, якою підтвердив конституційні норми української мови як державної в навчально-виховному процесі. Але тут знявся ґвалт – «насильницька українізація», «порушення прав меншин», хоча в постанові не забули мови національних меншин. 52 народні депутати звернулися до Конституційного Суду України, який своїм рішенням № 4-рп/2010 2 лютого 2010 року не підтримав цю постанову. Як пояснив на конференції «Мовні права в сучасному світі» суддя Конституційного Суду України Петро Стецюк, орган конституційної юрисдикції вдався до казуїстики – мовляв, застосування мов визначається законом, а не актами уряду.
Мовна свідомість
Мовознавець Пилип Селігей у своєму дослідженні «Мовна свідомість: структура, типологія, виховання» (2012 рік) зазначає, що в дво- чи багатомовному середовищі «важливо зміцнювати вірність рідній мові, вести профілактику мовного відступництва». На його думку, коротко схарактеризувати мовну свідомість можна словами «небайдуже ставлення до мови». І таке формулювання відмежовує від розуміння мовної свідомості як мовної картини світу, яку пропагують російські мовознавці.
Пилип Селігей наголошує, що існує взаємозалежність між мовною і національною свідомостями. Низький рівень мовної свідомості українців автор пропонує підвищувати цілеспрямованим мовним вихованням, яке містить не лише вивчення граматики чи правопису, а насамперед «плекання ціннісного ставлення до мови», а також безперервну мовну освіту. Тоді може збутися припущення академіка Ореста Ткаченка: «Якщо більшість неповних титульних націй Центральної Європи пройшли розвиток «мовна свідомість – національна свідомість – державна свідомість», то на сучасних східноукраїнських землях цей розвиток може відбутись у зворотному напрямі: «державна свідомість – національна свідомість – мовна свідомість».
Реалізувати цей підхід поки що досить складно – хоча б тому, що новий-старий міністр освіти Дмитро Табачник має прямо протилежні погляди на мовну освіту. Згадаймо в цьому зв’язку ініційовану ним «Концепцію мовної освіти в Україні», справжньою метою якої було запровадження вільного вибору мови навчання.
Загалом на мовних правах продовжують спекулювати агенти впливу Кремля. І чим менша мовна стійкість суспільства, тим більші маніпуляції на цій темі. Наочний приклад цього – останній блог Вадима Колесніченка «Європа взнала про порушення прав російськомовних громадян».
Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса
Тарас Марусик, www.radiosvoboda.org/content/article/24808971.html
Пилип Селігей наголошує, що існує взаємозалежність між мовною і національною свідомостями. Низький рівень мовної свідомості українців автор пропонує підвищувати цілеспрямованим мовним вихованням, яке містить не лише вивчення граматики чи правопису, а насамперед «плекання ціннісного ставлення до мови», а також безперервну мовну освіту. Тоді може збутися припущення академіка Ореста Ткаченка: «Якщо більшість неповних титульних націй Центральної Європи пройшли розвиток «мовна свідомість – національна свідомість – державна свідомість», то на сучасних східноукраїнських землях цей розвиток може відбутись у зворотному напрямі: «державна свідомість – національна свідомість – мовна свідомість».
Реалізувати цей підхід поки що досить складно – хоча б тому, що новий-старий міністр освіти Дмитро Табачник має прямо протилежні погляди на мовну освіту. Згадаймо в цьому зв’язку ініційовану ним «Концепцію мовної освіти в Україні», справжньою метою якої було запровадження вільного вибору мови навчання.
Загалом на мовних правах продовжують спекулювати агенти впливу Кремля. І чим менша мовна стійкість суспільства, тим більші маніпуляції на цій темі. Наочний приклад цього – останній блог Вадима Колесніченка «Європа взнала про порушення прав російськомовних громадян».
Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса
Тарас Марусик, www.radiosvoboda.org/content/article/24808971.html
