31.12.12

Мовні права і мовна свідомість

Мовні права – це, передусім, юридичні норми. Мовна свідомість – це моральні норми. Але вони – як сполучні посудини, і від рівноваги (чи «кривоваги») у двох «колбах» залежить великою мірою стан будь-якого травмованого, постколоніального чи постгеноцидного суспільства, і не лише України.


Незважаючи на низку міжнародних документів на цю тему, єдиного підходу ні в європейському (ні тим більше світовому) масштабі не існує. Візьмімо для прикладу чи не найвідоміший документ – «Європейську хартію регіональних або мов меншин», яку, за даними сайту Ради Європи, ратифікувало 25 країн із 47. Остання за часом ратифікація – 21 вересня 2010 року, Боснія і Герцеговина. Серед тих 22 країн, які не ратифікували (і часто не підписали) Хартії, назву деякі: Азербайджан, Бельгія, Болгарія, Грузія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Росія, Туреччина, Франція.

Звертає на себе увагу той факт, що всі пострадянські країни – можливо, за винятком Азербайджану (в цей перелік не входять, природно, колишні середньоазійські республіки) – таким чином захищаються від агресивної політики Кремля, який намагається використовувати Хартію не стільки для захисту мовних прав, скільки для розбудови імперії під оновленою назвою «Русскій мір».

Німецька дослідниця Юліане Бестерс-Дільґер, яка на початку грудня виступила на міжнародній науковій конференції «Мовні права в сучасному світі» в Києві, вважає, що центральною рисою Хартії є її необов’язковість – з огляду на відсутність штрафних санкцій. «Необов’язкові і нечіткі формулювання завдячують своїм виникненням деяким європейським державам, які не хочуть визнавати мовні права своїх меншин у зв’язку зі своїм розумінням поняття «нація» та через побоювання щодо єдності держави, як-от Франція, Великобританія, Греція, Туреччина», – зазначає Бестерс-Дільґер. Взагалі-то, зауважує вона, Раду Європи й Євросоюз не дуже цікавлять історичні відносини між окремими державами, зокрема, між Україною та Росією.

А на прес-конференції Юліане Бестерс-Дільґер висловилася і на тему «останнього закону про засади мовної політики». На її думку, це знак зближення України з Росією, а не з Європою.

До питання про мовні права в Україні


В Україні простежується чітка тенденція до протиставлення прав нації правам людини. Дрогобицький мовознавець Ярослав Радевич-Винницький у своєму виступі на тій-таки конференції процитував Леоніда Кіпніса, який стверджував, що таке протиставлення застосовує колонізатор. А ще Микола Скрипник писав у 20-х роках минулого століття, що колесо русифікації крутилося 300 років, то хай би тепер хоча б 30 років покрутилося колесо українізації.

Автори книжки «Соціолінгвістика і соціологія мови» Микола Вахтін і Євген Головко (Санкт-Петербург, 2004 рік) у розділі «Мовна політика. Мовні меншини. Двомовна освіта» зазначають, що мовні права народів, які жили на заході Російської імперії, були істотно утиснуті, і це стосувалося передовсім шкільної освіти. «При тому, що в західних районах країни проводилася політика русифікації, важливу роль усіх інородницьких мов на сході країни було офіційно визнано, – пишуть вони. – Наприклад, у той час, як польська й українська мови були витіснені зі шкільного викладання, казахська була введена як один із предметів й одна з мов викладання».

Суддя Конституційного Суду України Віктор Шишкін розглядає статус державної мови під кутом мовних прав. Це, з одного боку, індивідуальне природне право, з іншого – спільне природне право етносу, завдяки чому державна мова набуває статусу одного з елементів конституційного правопорядку. Право на державність української мови, а також на її статус єдиної мови міжнаціонального спілкування – це природне право українського етносу. Віктор Шишкін вважає, що українці поводяться досить пасивно щодо свого природного права на мову і досі не виробили механізмів спільного захисту її.

Старший науковий співробітник Інституту української мови НАН України Оксана Данилевська в статті «Мовні права учнів у сучасній українській школі» (журнал «Дивослово», № 5, 2010 рік) звернула увагу на невідповідність практиці мовного статусу школи, який передбачає використання мови не лише в навчальному процесі, а й поза ним (наприклад, на перервах). Вона констатує, що україномовний статус навчальних закладів є формальним, і тому недотримання мовного режиму в школі – це «порушення мовних прав тих учнів, для яких українська є рідною мовою, оскільки такі ситуації створюють умови для мовної асиміляції проти їхньої волі».

Такий підхід розриває цілісний навчально-виховний процес і суперечить «Програмі для загальноосвітніх навчальних закладів з українською мовою навчання. 5–12 класи», в якій записано: «Основна мета навчання рідної мови полягає у формуванні націо­нально свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка володіє вміннями й навичками вільно, комунікативно доцільно користуватися засобами рідної мови – її стилями, типами, жанрами в усіх видах мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо), тобто забезпечує належний рівень комунікативної компетенції». Хіба можлива реалізація такої мети, зокрема для 4/5 учнів (а це приблизно 4 мільйони), які навчаються в загальноосвітніх навчальних закладах з нібито україномовним режимом?

Щоб виправити цей недолік, Кабінет Міністрів України ухвалив 30 вересня 2009 року постанову № 1033, якою підтвердив конституційні норми української мови як державної в навчально-виховному процесі. Але тут знявся ґвалт – «насильницька українізація», «порушення прав меншин», хоча в постанові не забули мови національних меншин. 52 народні депутати звернулися до Конституційного Суду України, який своїм рішенням № 4-рп/2010 2 лютого 2010 року не підтримав цю постанову. Як пояснив на конференції «Мовні права в сучасному світі» суддя Конституційного Суду України Петро Стецюк, орган конституційної юрисдикції вдався до казуїстики – мовляв, застосування мов визначається законом, а не актами уряду.

Мовна свідомість


Мовознавець Пилип Селігей у своєму дослідженні «Мовна свідомість: структура, типологія, виховання» (2012 рік) зазначає, що в дво- чи багатомовному середовищі «важливо зміцнювати вірність рідній мові, вести профілактику мовного відступництва». На його думку, коротко схарактеризувати мовну свідомість можна словами «небайдуже ставлення до мови». І таке формулювання відмежовує від розуміння мовної свідомості як мовної картини світу, яку пропагують російські мовознавці.

Пилип Селігей наголошує, що існує взаємозалежність між мовною і національною свідомостями. Низький рівень мовної свідомості українців автор пропонує підвищувати цілеспрямованим мовним вихованням, яке містить не лише вивчення граматики чи правопису, а насамперед «плекання ціннісного ставлення до мови», а також безперервну мовну освіту. Тоді може збутися припущення академіка Ореста Ткаченка: «Якщо більшість неповних титульних націй Центральної Європи пройшли розвиток «мовна свідомість – національна свідомість – державна свідомість», то на сучасних східноукраїнських землях цей розвиток може відбутись у зворотному напрямі: «державна свідомість – національна свідомість – мовна свідомість».

Реалізувати цей підхід поки що досить складно – хоча б тому, що новий-старий міністр освіти Дмитро Табачник має прямо протилежні погляди на мовну освіту. Згадаймо в цьому зв’язку ініційовану ним «Концепцію мовної освіти в Україні», справжньою метою якої було запровадження вільного вибору мови навчання.

Загалом на мовних правах продовжують спекулювати агенти впливу Кремля. І чим менша мовна стійкість суспільства, тим більші маніпуляції на цій темі. Наочний приклад цього – останній блог Вадима Колесніченка «Європа взнала про порушення прав російськомовних громадян».

Тарас Марусик – голова Координаційної ради з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» імені Василя Стуса

Тарас Марусик, www.radiosvoboda.org/content/article/24808971.html

Немає коментарів :

Дописати коментар