Імідж для тоталітарної Росії надто істотна складова зовнішньої політики Росії, щоб Путін її довірив будь-кому іншому, окрім себе.
У перший термін його президентства ціла плеяда російських олігархів, з першого погляду без видимих причин, подалася на Захід. Причому головні країни їхнього розселення розташувалися у Західній Європі: короткий переліт, більшість розуміють погану англійську, якою добре володіють посткомсомольські нувориші. Але за цим олігархічним виїздом стояв Путін, і він мав чіткий план, яким чином використати їхні гроші і марнославство на свою користь.
Недаремно найзначніша частина олігархічного десанту висадилася у Великій Британії, жорстка проамериканська політика якої завжди дратувала Путіна. Менша група осіла у Франції.
Перші кроки цих повірених представників Путіна були доволі несподіваними, вони зайнялися скуповуванням футбольних клубів: Роман Абрамович купив Челсі, Алішер Усманов – значну частину акцій ФК Арсенал, Дмітрій Риболовлєв придбав контрольний пакет акцій (66,7%) ФК Монако (решта 33,3% залишається у власності уряду Монако).
Німеччиною як колишньою країною перебування самого Путіна займається Газпром. З 2007 року саме він є титульним спонсором “Шальке-04″, футболісти грають у формі із символікою кремлівської газової монополії. За оцінками експертів, команда щорічно отримує від концерну 15-17 млн євро, контракт розрахований до 2017 року. Євродепутат від Соціал-демократичної партії Німеччини Александр Ламбсдорф після окупації Криму заявив, що настав час “задуматися про демократичні принципи і припинити носити футболки із логотипом “енергетичного розбійника”. Але жодних висновків керівництво клубу не зробило, і переймається лише тим, як покращити імідж РФ і Газпрому в очах власних вболівальників.
Чому Путін дбає про своїх олігархів? Саме тому, що вони є його агентами впливу у країнах свого перебування. Уся ця купівельна активність відбувалася під патронатом Путіна, якщо й не особисто, то через коло його найближчого оточення.
В Україні нікому не треба пояснювати, яким чином футбол впливає на свідомість мас. Успіхи клубу працюють спочатку потужним відбілювачем репутації для його власника, а пізніше поступово формують позитивний імідж.
Питання, чому Путін дбає про своїх олігархів? Саме тому, що вони є його агентами впливу у країнах свого перебування. Щоби мати можливість формувати і впливати на суспільну думку, вони повинні бути авторитетними. В Англії Абрамович має реноме не олігархічно-кримінального представника тоталітарного лідера Росії, а мецената і рятівника улюбленого клубу. Алішер Усманов – не кримінальний авторитет із шестирічним тюремним стажем, а будівничий успіхів Арсеналу. Риболовлєв теж заробив собі лаври рятівника славного ФК Монако, коли той тонув у першій лізі.
Для чого Путіну робити агентів впливу зі своїх олігархів, якщо він через Газпром може скуповувати колишніх і нинішніх західних можновладців, гарантуючи їм безбідну старість? Бо їм він має платити, а олігархи не лише слухняно виконують вказівки Кремля, а й самі фінансують їхнє виконання.
Приблизно за рік до президентської кампанії Путіна у середовищі російських олігархів виникає новий тренд – придбання іноземних медіа. Не надто масовий, але відчутний.
У 2009-му російський олігарх Олександр Лєбєдєв отримав контроль над 75.1% акцій збиткового видання The Evening Standard і став головою правління Evening Standard Ltd. Найбільший до цієї угоди акціонер – Daily Mail & General Trust – зберіг за собою 24,9% акцій. На момент придбання щорічні збитки The Evening Standard оцінювалися в 15-25 млн євро.
Відразу ж після завершення угоди Олександр Лєбєдєв заявив, що закриє The Evening Standard, якщо в найближчі три роки газета не почне давати прибутки. Навіщо Лєбєдєву була потрібна нерентабельна газета? Відповідь є очевидною – кращого засобу для впливу на формування думки ще не придумано.
Ціна фейку – один фунт стерлінгів. Саме за таку символічну суму Лебедєв придбав у компанії Тоні О’Рейлі The Independent. Лєбєдєв підняв наклад The Evening Standard до 600 тисяч примірників і одночасно скасував плату за газету. Це був вдалий хід, адже безкоштовні газети – якраз одна з небагатьох ніш, в яких друковані ЗМІ набирають вплив, а не втрачають його. “Про це дивно писати, і в це важко повірити”, – такими словами британська The Guardian відкрила матеріал про те, що конкуруюче з нею видання вперше за довгі роки розпрощалося з клеймом збиткового.
У березні 2010-го олігарх придбав ще одне напівмертве британське видання – The Independent. І також за символічну плату. Збитки газети за 2009 рік склали 14,8 млн євро. Про зміну власника The Іndependent відомий колумніст із London Evening Standard Сем Літ написав, що руки агентів КҐБ вже дотягнулися до найвільнішого у світі видання.
Колишній сенатор і за сумісництвом мільярдер Ґлєб Фєтісов у червні 2010 року зробив спробу придбати збиткову французьку газету Le Monde. За контрольний пакет акцій газети передбачалося виручити від 80 до 120 млн євро. Її борг на той момент становив 100 млн євро. Згідно із французькими законами, іноземець не може володіти більш ніж 20-ма відсотками акцій місцевого ЗМІ. Проте заявка російською мовою, що вміщувалася на одній сторінці, надійшла від Фетісова за день до початку торгів. Зазвичай обґрунтована заявка має 30 сторінок і пишеться державною мовою, у цьому випадку французькою. Хоча й на своєму офіційному сайті Ґлєб Фєтісов писав, що збирається придбати Le Monde тому, що знає, як реструктурувати її борги і розширити коло рекламодавців за рахунок російських компаній, що мають бізнес у Франції – це не допомогло.
Цього разу набуття ще одного інформактиву Кремля зірвалося. Співвласниками газети стали банкір Матьє Пігас, підприємець П’єр Берже і засновник та президент телекомунікаційної компанії “Free” Ксав’є Ньєлю.
З іншого боку, цілком можливо, що Фєтісов у такий спосіб зімітував бажання придбати впливове французьке видання, щоб і гроші на вітер не викинути, і стосунки із Кремлем зберегти. Мовляв, зробив все, що міг, але не вийшло.
Інший російський олігарх і сенатор Сергій Пугачов придбав у подарунок своєму синові France-Soir. Зрештою, на той час Пугачов-молодший вже декілька років був громадянином Франції, і тому його батько свій внесок у розширення впливів Кремля на заході оформив саме на свого сина.
На відміну від Олександра Лєбєдєва, умов угоди він не розкриває, але відомо, що в розвиток газети бізнесмен вклав близько 20 млн. євро. Новий власник France-Soir зважився на зміни у придбаному виданні. Істотно знизив роздрібну ціну одного примірника – до 50 євроцентів за номер.
Тоді France-Soir стала найдешевшою газетою у Франції. Головний її конкурент – Le Parisien – коштував удвічі дорожче. До того ж, Пугачов повністю оновив команду журналістів і редакторів. З вечірньої газети він хотів зробити затребуваний масами таблоїд – прекрасно ілюстрований, з розслідуваннями та репортажами з місць подій. Зусилля для підйому непідйомного видання робилися відчайдушні – Путін вміє тиснути на своїх олігархів. Але, попри все, поставлене завдання виконане не було, популярності оновлена France-Soir не здобула і за деякий час збанкрутувала. Саме тоді родина Пугачових швидко і остаточно перебралася до Великої Британії, можливо тому, що процедура екстрадиції звідти до РФ є значно складнішою, ніж із Франції.
Звичайно, агенти впливу, на перший погляд, є менш небезпечними, ніж шпигуни чи диверсанти. Але тут повчальним є український досвід: спочатку РФ завела сюди своїх олігархів, потім було скуплено українські ЗМІ і додатково заведено російські, разом з тим було придбано ними в союзі із місцевими олігархами стратегічні підприємства, а лише потім відбулася окупація Криму. Кремлівські ЗМІ розігріли ситуацію всередині РФ і поза нею, передовсім в Україні, а потім вже з’явилися “ввічливі зелені чоловічки”. В Україні агенти впливу зіграли роль “передової групи”, яка готувала ґрунт для прибуття армії.
Звісно, для Європи у Путіна є інший сценарій, але послідовність дій має спонукати європейців до протидії вже зараз. Бо коли “передову групу” не зупинити, то невідомо, хто слід за нею висадиться на європейський берег…
Андрій Шкіль
Джерело: http://obozrevatel.com/abroad/30415-oligarhi-yak-aenti-vplivu-kremlya.htm
