І як в класичному шахрайстві, це історія не стільки про те, як тебе наєбали, скільки історія про те, як ти сам намагаєшся обілити шахрая, просто щоб не почуватися ідіотом. Це наріжний камінь системного шахрайства, те, завдяки чому шахраї виживають — на певному етапі жертва розуміє, що її надурили, але настільки не хоче бути ошуканою, що шукає виправдань своєму кривдникові. Це те, що відбулося з нами насправді.
Дивлячись правді у вічі: ми програли у другій світовій війні.
Програли
за будь-якими критеріями: ми втратили неймовірну кількість населення,
були окуповані, втратили виробництва, міста, матеріальні цінності, були
позбавлені будь-якої суб'єктності, втратили українську церкву, було
зламано національний дух, дух спротиву, будь-яку інтенцію до свободи.
Чи могли ми виграти? - Навряд. Це очевидно. Хто би не переміг — нацисти чи комуністи, ми опинилися б в тоталітарній системі, де українців продовжували б знищувати з перемінним успіхом. Чи могла б ситуація скластися таким чином, щоб обидві імперії зла зазнали краху і дали нам спокій? Хто знає, теоретично, мабуть, але не з нашим щастям.
Правда така, що друга світова війна в Україні не закінчилася ані 8 ані 9 травня, тому мені не подобаються обидві ці дати, і я ніколи не буду святкувати жодної з них. Друга світова війна тривала в Україні до середини 50-тих років, поки ховалися по криївках українські повстанці — люди, які не хотіли служити ні нацистам, ні комуністам, люди, які хотіли Української Держави, і які померли заради викоханої в серцях примари. Примари, яка постала на їхній жертовності і яка існує завдяки їхній жертві. В цей день всі багато говорять про своїх дідів, про особисте сприйняття, і, мабуть, я також маю сказати, що в мене ніхто не загинув в криївці, обидва моїх прекрасних діда воювали в Червоній Армії і я не маю жодного особистого зиску, не маю жодного особистого зобов'язання перед жодним вояком УПА, крім того, що я дуже чітко розумію, що цілою своєю країною я в більшій мірі зобов'язана їм, ніж цілій Червоній Армії. Це важко логічно пояснити, але мені сьогодні значно простіше ототожнити себе з вояком УПА, ніж з солдатом Червоної Армії просто тому, що з вояком УПА у мене більше спільних бажань і цілей. І останнім часом я дуже часто думаю про цих чоловіків і жінок, які принесли своє життя в жертву ідеї, в жертву народові, який навіть не розумів — навіщо ці божевільні і досі воюють, чого вони хочуть, чому вони не бояться? Як їм було жити в цій країні після 1991 року, де їх продовжували вважати зрадниками, де носили квіти до пам'ятника Ватутіна, де славили НКВДистів? Вони пройшли табори і вижили, але як вони вижили в цій байдужості і зневазі? В цьому тотальному побєдобєсії? В цій безкінечній вечірці, де ти запрошений святкувати власне зґвалтування?
Я розумію бажання одних бути разом зі світом і 8 травня наївно повторювати “Ніколи знову”. Розумію і скалічених дебілів, які хочуть відчувати себе частиною переможної орди і волати “Можем повторіть” 9 травня. Але українці не там і не там. Українці — це нація, яка заплатила неймовірну ціну за ту війну і продовжує воювати з неметафоричним, а цілком реальним тоталітарним демонічним утворенням. І ця війна продовжується в тому числі й тому, що ми досі не визнали правди про ту війну. Немає ніякої перемоги. Немає ніякого миру. Ми для них — не люди, вони насправді вважають, що нас не має існувати. Прийміть це і стане легше. Без брехні завжди легше, якою б привабливою вона не була. Кожен із нас, хто не хоче бути тупим і хитрим млрсом — це повстанець у криївці. Кожен із нас може змінити історію своєю непокорою, своєю впертістю, своєю ідентичністю. І не бійтеся, ми не багато хочемо, просто бути собою. Ми маємо на це повне право.
Війна триває, але іноді це добре. Тому що наш справжній день перемоги ще попереду.
