Поняття «титульна нація» вперше введено французьким поетом та політичним діячем націоналістичного спрямування Морісом Барресом наприкінці XIX століття. Баррес розумів під ним домінуючу етнічну групу, мова та культура якої стають основою для державної системи освіти. Титульні нації Баррес протиставляв національним меншинам (представники титульної нації, що проживають за межами її національної держави, наприклад, в той час — французи в Ельзасі та Лотарингії) із етнічними діаспорами (етнічні групи всередині території національної держави, наприклад, євреї та вірмени у Франції). Баррес вважав, що національна держава може бути сильною тільки при наявності двох умов: національні меншини та етнічні діаспори повинні зберігати лояльність до держави титульної нації, а титульна нація повинна підтримувати «свої» національні меншини за кордоном. Цю класифікацію Баррес розробив в період справи Дрейфуса.
Корінні народи — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, споконвіку, у період її завоювання або колонізації або в період встановлення наявних державних кордонів».
Російська імперія, Австро-Угорська імперія, а за ними СРСР, під окупацією яких певний час знаходилися українські землі, були багатоетнічними суспільствами. Тому, українці, за вищенаведеними визначеннями, підпадали в них під статус одного з корінних народів на своїх етнічних територіях.
Ситуація змінилася в 1991 році, коли Україна вийшла зі складу поліетнічного СРСР і постала як незалежна моноетнічна держава.
Моноетнічною вважається країна, в якій кількість представників однієї нації становить не менше 67%. Згідно перепису населення 1989 року, в УРСР українська етнічна складова становила 72.7 % населення, у 2001 році в Україні — 77.8.
Корінні народи — народи, які проживають у багатоетнічних суспільствах незалежних країн і є нащадками тих, хто населяв країну або географічну область, частиною якої є дана країна, споконвіку, у період її завоювання або колонізації або в період встановлення наявних державних кордонів».
Російська імперія, Австро-Угорська імперія, а за ними СРСР, під окупацією яких певний час знаходилися українські землі, були багатоетнічними суспільствами. Тому, українці, за вищенаведеними визначеннями, підпадали в них під статус одного з корінних народів на своїх етнічних територіях.
Ситуація змінилася в 1991 році, коли Україна вийшла зі складу поліетнічного СРСР і постала як незалежна моноетнічна держава.
Моноетнічною вважається країна, в якій кількість представників однієї нації становить не менше 67%. Згідно перепису населення 1989 року, в УРСР українська етнічна складова становила 72.7 % населення, у 2001 році в Україні — 77.8.
Отже, за міжнародними нормами, етнічні українці в Україні є титульною нацією, котра має право на свою національну державу. У чинній конституції це право не закріплене. Дивіться Ст. 1.
Національна — це держава, яка є формою самоорганізації, самовизначення і самовираження певної нації на певній суверенній території. Держава, в якій усі мешканці на офіційному рівні використовують єдину знакову систему титульної нації: мову, культуру, звичаї, стереотипи, систему цінностей тощо.
Титульна нація для такої держави є найвищою цінністю, головним джерелом влади і визначальником соціо-політичної системи в ній. Представницькі і законодавчі органи влади в ній формуються із врахуванням етнічного відсоткового співвідношення. Скажімо, у Верховній Раді України українці повинні бути представлені не менш ніж 355-ма депутатами. Президент країни повинен бути перш за все українцем за походженням і зрозуміло, що світоглядно — носієм української національної ідеї.
Прикладом може слугувати Ізраїль — національна держава єврейської нації, де така практика є нормою.
Однією з передумов можливості таких змін в Україні є необхідність впровадження графи «національність» в усі акти громадянської реєстрації.
І ніхто не має права заперечувати законність прагнення української нації до самоорганізації, самовизначення і самовираження на своїй суверенній території.
Національна — це держава, яка є формою самоорганізації, самовизначення і самовираження певної нації на певній суверенній території. Держава, в якій усі мешканці на офіційному рівні використовують єдину знакову систему титульної нації: мову, культуру, звичаї, стереотипи, систему цінностей тощо.
Титульна нація для такої держави є найвищою цінністю, головним джерелом влади і визначальником соціо-політичної системи в ній. Представницькі і законодавчі органи влади в ній формуються із врахуванням етнічного відсоткового співвідношення. Скажімо, у Верховній Раді України українці повинні бути представлені не менш ніж 355-ма депутатами. Президент країни повинен бути перш за все українцем за походженням і зрозуміло, що світоглядно — носієм української національної ідеї.
Прикладом може слугувати Ізраїль — національна держава єврейської нації, де така практика є нормою.
Однією з передумов можливості таких змін в Україні є необхідність впровадження графи «національність» в усі акти громадянської реєстрації.
І ніхто не має права заперечувати законність прагнення української нації до самоорганізації, самовизначення і самовираження на своїй суверенній території.
