Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію 20 червня 2022 року, а набрала вона чинності 1 листопада 2022 року.
Це було представлено українському суспільству як крок у напрямку до європейської інтеграції та утвердження прав людини.
Однак за риторикою про “захист жінок від насильства” приховується складна доктринальна база, про яку, вочевидь, більшість депутатів Верховної Ради, що голосували “за”, не мали жодного уявлення.
Більше того, їхня підтримка часто визначалася не глибиною філософського розуміння, а політичною кон’юнктурою та меркантильними інтересами.
Якщо ж розглядати Стамбульську конвенцію не лише як юридичний документ, а як ідеологічний маніфест, стає очевидно, що її ключові положення спираються на глибинні інтелектуальні процеси ХХ століття.
Концепт “гендеру” як соціального конструкту, відокремленого від біологічної статі, не є нейтральною науковою категорією. Він є наслідком тривалої філософської еволюції — від марксистського матеріалізму до постмодерного культурного радикалізму, де спільним знаменником стає прагнення звільнити людину від природи, традиції та моральних меж.
Таким чином, ратифікуючи цей документ, Україна не просто приєдналася до міжнародного договору, а вписалася у ширшу парадигму глобальної лівацької ідеологічної трансформації, яка розглядає сім’ю, мораль і культурну спадкоємність не як основу свободи, а як перешкоди на шляху “емансипації”.
Щоб зрозуміти цю тенденцію, потрібно простежити її історичну генеалогію — від марксистської критики сім’ї до сучасної гендерної теорії.
1. Марксистська основа: сім’я як інституція гноблення.
Для Карла Маркса та Фрідріха Енгельса суспільна історія є історією боротьби між пригнобленими й гнобителями.
У своїй праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави» Енгельс стверджував, що моногамна сім’я виникла разом із приватною власністю, а тому відображає владу чоловіка над жінкою — “першу класову боротьбу”.
Таким чином, сім’я тлумачиться не як моральна спільнота любові й взаємної відповідальності, а як механізм економічного та владного домінування.
У цій логіці подружжя, сім'я, батьківство та материнство — це ідеологічні форми, що закріплюють “панування одного класу над іншим”.
Така інтерпретація відкрила шлях до сприйняття сім’ї як соціального інструменту гноблення, який має бути подоланий у процесі революційного оновлення суспільства.
2. Соціальні експерименти більшовизму: спроба скасування родини.
У ХХ столітті марксистська теорія отримала практичне втілення в радянському соціальному експерименті.
Александра Коллонтай, ідеолог “нової моралі”, виступала за ліквідацію традиційної сім’ї, заміну виховання дітей колективними інституціями та відмову від подружньої вірності.
Любов, на її думку, мала стати “товариською взаємодопомогою”, а материнство — суспільною функцією.
Результатом цих спроб стала криза соціального порядку, зростання аморальності та демографічне спустошення.
Згодом більшовицька влада, згодом усвідомивши руйнівні наслідки, змушена була частково відновити інститут родини як базовий елемент суспільної стабільності.
Цей досвід показав, що заперечення сім’ї під приводом звільнення людини веде не до рівності, а до антропологічного хаосу.
3. Неомарксизм і культурна революція: Франкфуртська школа.
Після провалу радикальних економічних трансформацій та їх провалу в СССР, на Заході марксистська думка еволюціонувала в іншу площину.
Очільники Франкфуртської школи — Адорно, Горкгаймер, Грамші - зробили висновок, що економічна база не є достатньою для зміни суспільства: революцію слід перенести у сферу культури, освіти, моралі.
Саме тоді ними формується концепт “культурного марксизму” — ідея, що традиційні інститути (родина, церква, школа) є репресивними структурами, які пригнічують індивіда.
У своїй праці «Ерос і цивілізація» Герберт Маркузе закликав звільнити людину від “репресивної моралі”, що обмежує сексуальність, дисципліну та ієрархію.
Саме цей поворот до “антропологічної революції” став теоретичним передвісником гендерної та сексуальної деконструкції другої половини ХХ століття.
4. Радикальний фемінізм і народження гендерної ідеології
Другу хвилю фемінізму очолила Сімона де Бовуар, яка у своїй праці «Друга стать» висловила ключову тезу: “Жінкою не народжуються — нею стають”.
Це твердження стало символом переходу від біологічної до соціальної інтерпретації статі.
Її послідовниці (Кейт Міллет, Суламіф Фаєрстоун та ін.) оголосили боротьбу з “біологічною тиранією”, закликаючи звільнити людство від диктату статевих відмінностей — аж до технологічного скасування народження через репродуктивні машини.
Таким чином, гендерна ідеологія — є логічним продовженням марксистського проєкту "звільнення" людини, який із боротьби класів перетворився на боротьбу статей, а потім — на боротьбу проти самої природи людини.
5. Від ідеї до політичного інструменту: сучасна ситуація.
Сьогодні ця антропологічна революція отримала інституційну форму — через міжнародні документи, такі як Стамбульська конвенція.
Під виглядом “боротьби з насильством” вона вводить у правову площину поняття “гендеру” як соціальної категорії, тим самим переписуючи антропологічну основу права.
Це вже не питання юриспруденції, а питання світогляду: чи визнаємо ми, що стать має природну основу, чи погоджуємося з її соціальною конструйованістю?
Така зміна логіки є наслідком ідеологічного дрейфу Заходу від онтологічного реалізму до соціального конструктивізму.
І ратифікація цього документа Україною, без належної світоглядної дискусії, означає імпорт не права, а доктрини — тієї самої, що бере початок у марксистській філософії відчуження від природи.
Стамбульська конвенція є не стільки правовим інструментом, а симптомом ідейного розриву між традиційною антропологією та сучасним соціальним конструктивізмом.
Її доктринальні корені сягають у ту ж саму інтелектуальну традицію, що прагнула звільнити людину від роду, нації, статі, сім’ї, Бога — і врешті від самої реальності.
Тому головна загроза полягає в некритичному прийнятті ідей, що підривають природну і моральну основу суспільства.
Справжній же поступ полягає у поверненні до метафізичної істини про людину - як істоту, вкорінену в природі, спільноті та духовному порядку.
Сергій Чаплигін
