Нещодавно в мережі викликала обурення фраза Юрія Винничука про те, що, мовляв, російськомовне населення України – не українці.
Чимало “тожепатріотів” накинулося на всіх причетних до публікації зі звинуваченнями в дискримінації, розпалюванні, поширюванні й розхитуванні. Але річ, мабуть, не в розхитуванні, а в тому, що в душі, якщо вона там є, вони відчувають, що це правда. Вони не можуть стати частиною українського народу, бо ненавидять його мову й культуру. Хотіли б бути хазяями цієї землі, але поки що тут ще забагато українців. Тому вони щосили проти нас воюють, усіма способами, які мають в арсеналі – звинуваченнями, істериками, образами, скаргами й погрозами намагаються змусити українців мовчати, а якщо говорити – то їхнім язьіком.
Вони не розуміють, що всі все бачать, усім зрозуміло, хто чужинець і загарбник, а хто – нормальна людина.
Польський юрист написав про свій досвід спілкування з “російськомовними українцями” – і він не надто райдужний. Але слово автору: