Останнім часом у польському публічному просторі знову активізувалася дискусія навколо історичної спадщини Армії Крайової та Української Повстанської Армії. Черговим приводом стала позиція польського Інституту національної пам'яті, який наполягає на неприпустимості будь-яких порівнянь між АК та УПА.
Аргументація польської сторони виглядає доволі простою. Армія Крайова розглядається як складова легітимних збройних сил Польської Республіки, підпорядкована уряду в еміграції, який визнавався державами Антигітлерівської коаліції. Натомість УПА характеризується як нелегальне збройне формування Організації українських націоналістів, що не мало міжнародного визнання і не представляло жодної держави.
Якщо дивитися виключно з формально-правового погляду, така аргументація має під собою підстави. Однак історія рідко буває настільки однозначною, як цього хотілося б політикам або інституціям, відповідальним за формування історичної пам'яті.
Проблема полягає в тому, що дискусія про АК та УПА не може обмежуватися лише питанням міжнародного визнання чи юридичної спадкоємності влади. Вона неминуче виходить на значно ширшу тему — що являла собою польська підпільна держава та наскільки вона була здатна представляти все населення довоєнної Речі Посполитої.
До вересня 1939 року Польща була не лише польською національною державою. Вона залишалася багатонаціональною країною, де майже третину населення становили представники інших народів. Українці, білоруси, євреї, литовці, німці та представники інших національних спільнот були громадянами Польської Республіки, хоча далеко не всі вважали себе частиною польської політичної нації.
Особливо складною була ситуація на українських землях. Мільйони українців стали громадянами Польщі після завершення польсько-української війни 1918–1919 років. Упродовж міжвоєнного періоду відносини між Варшавою та українським населенням залишалися напруженими. Політика пацифікації, обмеження культурних і політичних прав, конфлікти навколо представництва та земельного питання формували серед значної частини українського суспільства відчуття відчуження від польської державності.
Саме тому після катастрофи вересня 1939 року виникла проблема, яку польська історіографія не завжди готова обговорювати відкрито.
Варто також пам'ятати, що легітимність польського уряду в еміграції та його репрезентативність — не одне й те саме. Після поразки Польщі у вересні 1939 року уряд у вигнанні справді був визнаний союзниками як законний представник Польської Республіки. Однак міжнародне визнання автоматично не вирішувало питання внутрішньої політичної репрезентації.
Фактично уряд у Лондоні представляв передусім польську політичну еліту та польське національне середовище. Українці, білоруси, литовці та значна частина інших національних спільнот, які до війни були громадянами Польщі, практично не брали участі у формуванні політики еміграційного центру. Більше того, питання ширшого залучення представників національних меншин до органів польської підпільної держави неодноразово обговорювалося, але так і не стало системною практикою.
Уряд у вигнанні та створені ним структури підпільної держави формально представляли довоєнну Польську Республіку. Проте фактично вони дедалі більше перетворювалися на політичне представництво польської етнічної нації. Саме ця обставина значною мірою пояснює, чому частина населення колишньої Речі Посполитої шукала власні політичні та військові форми самоорганізації.
Подібні процеси відбувалися і в збройному підпіллі. Армія Крайова безперечно була наймасовішою та найорганізованішою силою польського Опору. Водночас у низці регіонів її підрозділи дедалі глибше втягувалися в міжетнічне протистояння з українцями та литовцями. Для населення Волині, Холмщини, Підляшшя чи Віленщини війна поступово набувала не лише антиокупаційного, а й міжнаціонального характеру.
Саме тут виникає головне питання.
Якщо польська підпільна держава справді була державою всіх громадян довоєнної Речі Посполитої, то чому значна частина цих громадян не сприймала її як власну державу? Чому на територіях зі змішаним населенням замість консолідації виникали альтернативні політичні та військові структури? Чому українці, литовці та значна частина єврейського населення шукали власні форми самоорганізації, а не інтегрувалися до польських підпільних інституцій?
Ці питання не виправдовують злочинів жодної зі сторін. Вони лише змушують дивитися на проблему ширше.
Історичний досвід показує, що сама наявність міжнародно визнаного уряду ще не гарантує існування єдиної політичної нації. Справжнім випробуванням для будь-якої держави стає момент, коли зникають адміністративний апарат, поліція, армія та зовнішні гарантії безпеки. Саме тоді стає зрозуміло, наскільки громадяни готові залишатися частиною спільного політичного проєкту.
Для Другої Речі Посполитої Друга світова війна стала саме таким випробуванням.
Було б несправедливо стверджувати, що польська держава повністю провалила цей тест. Масштаби польського Опору, діяльність підпільних структур та жертовність польського суспільства не викликають сумнівів. Проте не менш очевидним є й інше: багатонаціональна польська держава виявилася значно менш стійкою, ніж польська національна спільнота.
Саме тому дискусія про АК та УПА не повинна перетворюватися на змагання за моральну перевагу або монополію на статус жертви.
Історики мають повне право порівнювати різні рухи опору — їхню структуру, ідеологію, тактику, політичні цілі та ставлення до цивільного населення. Забороняти такі порівняння означає фактично перетворювати історію на інструмент політики.
Для України ця дискусія має ще один важливий вимір.
Повномасштабна агресія рф продемонструвала принципово іншу модель функціонування держави. У лавах Сил оборони України служать представники всіх регіонів країни та практично всіх національних спільнот. Українську державу захищають українці, кримські татари, євреї, греки, болгари, угорці та представники багатьох інших народів. При цьому ніхто не ставить під сумнів їхню рівноправну належність до української політичної нації.
Можливо, саме тут міститься головний урок історії.
Стійкість держави визначається не лише її міжнародним визнанням і не лише силою армії. Вона визначається здатністю об'єднати навколо себе різних людей, різні спільноти та різні історичні пам'яті.
І саме в цьому полягає головна різниця між історичною пам'яттю та історичним аналізом. Перша шукає героїв і винних. Другий ставить незручні питання.
Одне з них звучить так: чому багатонаціональна Друга Річ Посполита в умовах смертельної загрози змогла мобілізувати польську націю, але не змогла зберегти лояльність значної частини власних громадян?
Саме це питання сьогодні заслуговує на значно більшу увагу, ніж суперечки про те, хто мав більше формальних підстав називати себе легітимною силою спротиву в Європі 1940-х років.
Віктор Ягун
