Мовні права – це, передусім, юридичні норми. Мовна свідомість – це моральні норми. Але вони – як сполучні посудини, і від рівноваги (чи «кривоваги») у двох «колбах» залежить великою мірою стан будь-якого травмованого, постколоніального чи постгеноцидного суспільства, і не лише України.
Незважаючи на низку міжнародних документів на цю тему, єдиного підходу ні в європейському (ні тим більше світовому) масштабі не існує. Візьмімо для прикладу чи не найвідоміший документ – «Європейську хартію регіональних або мов меншин», яку, за даними сайту Ради Європи, ратифікувало 25 країн із 47. Остання за часом ратифікація – 21 вересня 2010 року, Боснія і Герцеговина. Серед тих 22 країн, які не ратифікували (і часто не підписали) Хартії, назву деякі: Азербайджан, Бельгія, Болгарія, Грузія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Росія, Туреччина, Франція.
Звертає на себе увагу той факт, що всі пострадянські країни – можливо, за винятком Азербайджану (в цей перелік не входять, природно, колишні середньоазійські республіки) – таким чином захищаються від агресивної політики Кремля, який намагається використовувати Хартію не стільки для захисту мовних прав, скільки для розбудови імперії під оновленою назвою «Русскій мір».
Звертає на себе увагу той факт, що всі пострадянські країни – можливо, за винятком Азербайджану (в цей перелік не входять, природно, колишні середньоазійські республіки) – таким чином захищаються від агресивної політики Кремля, який намагається використовувати Хартію не стільки для захисту мовних прав, скільки для розбудови імперії під оновленою назвою «Русскій мір».