Юрій Винничук |
Усім
хочеться заднім числом бути героями. Не тоді, коли цього вимагала
епоха, а значно пізніше, коли вже стало цілком безпечно нарешті висунути
ріжки з мушлі і повідомити всім про своє дисидентство, про героїчне
минуле і несхитну позицію, хоч і в позі раком. І сипонули ті дисиденти,
як з лантуха раки.
Хто з письменників тільки не тішить нас своїми зворушливими розповідями про те, як за совєтської окупації його збиралися посадити! Читаю про це в спогадах Дмитра Павличка, і в спогадах Степана Пушика, і в спогадах Романа Іваничука, і дивуюся: на кого розраховані ці байки? Очевидно, на тих, хто не жив за того часу, - пише Юрій Винничук для Збруч. - Бо якщо когось збиралися садити, то садили, а письменник, який мав змогу провідувати Європу й Америку, просто не має морального права щось молоти про своє дисидентство, а тільки про співпрацю з органами.
Хоча було чимало контактерів з каґебістами і серед самих дисидентів. Одного з таких псевдодисидентів я знав особисто. Вперше він сів за спекуляцію, вийшовши з тюрми став величати себе дисидентом, а насправді виявився провокатором, який збирав довкола себе таких наївняків, як я, аби чекісти могли собі зручніше ловити потрібну їм рибку. Він міг, стоячи в черзі, голосно обурюватися режимом, обзивати людей, які вистоювали ту принизливу й покірну чергу, рабами. Він водив із собою дивного чоловіка, який називав себе поетом і читав при цьому чужі вірші. А потім його знову садять, скоріш за все, за домовленістю, він відсиджує своє і стає депутатом, поважною людиною, героєм України. Хоча був покидьком, від якого постраждав не лише я. Бо я хоч не сів, а були й такі, що сіли.
Загалом увесь дисидентський рух перебував під щільним ковпаком чекістів, як і згодом Народний Рух України та будь-які псевдонаціоналістичні організації. Хто був одним із голів НРУ? Колишній дипломат, працівник совєтського МЗС. Чи міг він при цьому не бути каґебістом? Ні. Чи бувають каґебісти колишніми? Ні. Тому його пересадка з авта В. Чорновола до іншого авта саме перед трагічною катастрофою викликає в мене деякі тихі підозри.
Хто з письменників тільки не тішить нас своїми зворушливими розповідями про те, як за совєтської окупації його збиралися посадити! Читаю про це в спогадах Дмитра Павличка, і в спогадах Степана Пушика, і в спогадах Романа Іваничука, і дивуюся: на кого розраховані ці байки? Очевидно, на тих, хто не жив за того часу, - пише Юрій Винничук для Збруч. - Бо якщо когось збиралися садити, то садили, а письменник, який мав змогу провідувати Європу й Америку, просто не має морального права щось молоти про своє дисидентство, а тільки про співпрацю з органами.
Хоча було чимало контактерів з каґебістами і серед самих дисидентів. Одного з таких псевдодисидентів я знав особисто. Вперше він сів за спекуляцію, вийшовши з тюрми став величати себе дисидентом, а насправді виявився провокатором, який збирав довкола себе таких наївняків, як я, аби чекісти могли собі зручніше ловити потрібну їм рибку. Він міг, стоячи в черзі, голосно обурюватися режимом, обзивати людей, які вистоювали ту принизливу й покірну чергу, рабами. Він водив із собою дивного чоловіка, який називав себе поетом і читав при цьому чужі вірші. А потім його знову садять, скоріш за все, за домовленістю, він відсиджує своє і стає депутатом, поважною людиною, героєм України. Хоча був покидьком, від якого постраждав не лише я. Бо я хоч не сів, а були й такі, що сіли.
Загалом увесь дисидентський рух перебував під щільним ковпаком чекістів, як і згодом Народний Рух України та будь-які псевдонаціоналістичні організації. Хто був одним із голів НРУ? Колишній дипломат, працівник совєтського МЗС. Чи міг він при цьому не бути каґебістом? Ні. Чи бувають каґебісти колишніми? Ні. Тому його пересадка з авта В. Чорновола до іншого авта саме перед трагічною катастрофою викликає в мене деякі тихі підозри.