РАСА И ИСКАЖЕНИЕ ИСТОРИИ

Revilo P. Oliver

В предстоящее десятилетие методы историографии подвергнутся очень значительным изменениям.

История опирается в первую очередь на письменные документы, от глиняных табличек древнего Шумера и самых ранних египетских иероглифов до архивов современных государств. В отсутствие документов историк может сделать только умозрительные, неопределенные заключения из артефактов, выкопанных археологами, или предположить, какие фактические события дали начало народным сказкам и легендам, таким как мифы о Геркулесе или история Хеймдалля в Rigsthula (Песнь о Риге).

Функция историка состоит в том, чтобы подвергнуть все документы, будь то предполагаемые оригиналы или копии потерянных оригиналов, самому строгому критическому анализу, дабы определить их подлинность и их правдивость. Везде, где есть очевидный повод для подделки или лжи, документ и его содержание должны быть проверены всеми доступными критериями и методами, и только редко их оказывается достаточно, чтобы дать результаты, у которых есть столь высокая вероятность, что они могут считаться фактически бесспорными.

Кримська інформаційна війна: чим відповість Україна?

Те, що вся попередня українська влада не дбала про позитивний імідж країни та кіберпростір, можна зрозуміти з інформації, котру оприлюднило видання Коментарі навесні 2013 року. Відповідно до неї, близько 60% згадувань в інтернеті про Україну мали негативний зміст, 15-20% нейтральний і лише 20-25% позитивний. Себто Україна зовсім не піклується про свій вигляд в очах світу, тому й програє майже всі можливі інформаційні кампанії.

Україна неодноразово ставала жертвою інформаційних атак. Інформаційні операції проти нашої держави стосувалися різних сфер: історії, політики, економіки та ін. Найвідоміші стосувалися українських радарних систем Кольчуга; Євро-2012; газових війн із Росією, згадувані нами в попередньому матеріалі атаки, повязані із спробою України вступити до НАТО в 2008-2009 рр.

У всіх цих випадках Україна була обєктом інформаційних операцій, а не субєктом. Це означає, що наша держава є прекрасною мішенню для таких атак, за допомогою котрих інші країни мають змогу реалізувати свої інтереси на наших просторах.

Контрпропаганда

Умовно контрпропаганду можна розділити на наступальну і оборонну. До наступальної контрпропаганди, з точки зору автора даної роботи, відносяться: негативна реклама, чорний PR, використання чуток, анекдотів, епіграм, прізвиськ, кличок, псевдонімів. 
 
Наступальна контрпропаганда побудована за принципом асиметрії і використовує проти супротивників (опонентів) непередбачувані і, на перший погляд, абсурдні дії. Основна мета наступальної контрпропаганди - нанесення ударів по противнику на його власній території. 

Розглянемо основні прийоми наступальної контрпропаганди, використовувані в психологічній війні і виборчих технологіях:
 
«Пастка». Являє собою заманювання противника (опонента) на те інформаційне поле, де потім по ньому буде наноситися удар. Йдучи слідом, противник не розуміє, що він потрапив на «заміноване поле». Даний прийом був успішно застосований «телекілером» С. Доренком проти Ю. М. Лужкова та Є. М. Примакова - лідерів блоку «Отечество - Вся Росія ».

«Перенесення несхвалення» - формує у виборців негативне ставлення до певного кандидата за допомогою демонстрації в ЗМІ тих груп осіб, які підтримують даного кандидата, але викликають в електорату такі почуття, як відраза, страх, неприязнь. Наприклад, похід повій по Тверській вулиці на підтримку «їхнього клієнта» С. Кирієнко або демонстрації геїв в Красноярську на підтримку «справжнього мужика» А. Лебедя. Таким чином, несхвалення переноситься і на відповідного кандидата. 

Автономна Республіка «Люкс»

Як корінний донеччанин – і, думаю, зі мною погодиться переважна більшість мешканців шахтарської столиці – можу стверджувати: для того, щоб, нарешті, припинити сепаратистський шабаш у Донецьку треба відправити за ґрати лише одну людину. Ця людина вже багато років хазяйнує на Донеччині, їй підпорядковані голова обласної ради Шишацький та міський голова Донецька Лук’янченко, вона керує новопризначеним начальником обласного управління МВС Пожидаєвим. А безпосередні організатори шабашу – тобто народний депутат України Микола Левченко та секретар Донецької міськради Сергій Богачов – без дозволу цієї людини, як кажуть, навіть у туалет не ходять.

Те безумство, що зараз Ахметов коїть у Донецьку за допомогою завезених з Росії «туристів Путіна» й місцевого криміналітету, організоване злочинне угруповання «Люкс» (якщо хто не в курсі – свою назву це ОЗУ отримало по найменуванню нинішньої резиденції Ахметова в Ботанічному саду Донецька) вперше влаштувало 31 жовтня 2003 року. Того дня в Донецьку – заручившись обіцянкою Ахметова не заважати – мав відбутись партійний з’їзд «Нашої України». Але Рінат Леонідович, як відомо, хазяїн свого слова: захотів – дав, захотів – узяв. Саме тоді поплічники Ахметова – перший заступник голови Донецької облдержадміністрації Василь Джарти та голова обласної ради Борис Колесніков – вперше зігнали під будинок обласної державної адміністрації бюджетників з російськими прапорами та вивели на вулиці міста гопників з каменюками.

Слово «тітушки», яким нині позначають дрібний криміналітет, що використовується для нападів на журналістів і громадських активістів під час масових заходів, увійшло в обіг недавно – у травні 2013-го. Але саме це явище започаткував аж ніяк не мешканець Білой Церкви Вадим Тітушко на прізвисько «Румун». Авторство також належить «люксівцям», які 31 жовтня 2003 року вперше вивели на вулиці Донецька гопників і вихованців боксерського клубу ім. Єлісєєва з арматурою та каменюками.

Сплине рік, і «орли Ріната» будуть молотками бити учасників «помаранчевого» мітингу біля пам’ятника Шевченку в Донецьку та заснують «Антимайдан» у Маріїнському парку…

Российские СМИ целенаправленно создают атмосферу ненависти к украинцам и Украине

Российские СМИ целенаправленно подают искаженную информацию о ситуации в Украине и провоцируют ненависть к украинцам.

Об этом говорится в заявлении Общественной комиссии по вопросам расследования и предупреждения нарушений прав человека в Украине, которое во время пресс-конференции в Киеве озвучил политолог Михаил Басараб.

Он отметил, что аннексия Россией части территории Украины сопровождается информационно-пропагандистской агрессией со стороны российских СМИ.

«Холодний душ» для українців від автора грузинських економічних реформ: тези виступу

Каха Бендукідзе – головний ідеолог і практик економічного реформування Грузії після приходу до влади президента Саакашвілі. Прийшовши у політику з бізнесу, він приніс у неї принципи ефективності, економічної доцільності та вільного розвитку. Його реформи стали найуспішнішим на пострадянському просторі прикладом того, що слабка корумпована країна зі зруйнованою економікою та високим рівнем злочинності, може буквально за кілька років відродитися з попелу і стати на один рівень з європейськими.

Каха був і лишається лібертаріанецем до останньої волосини: він покладає надії на вільний ринок, закликає до радикальної приватизації та дерегуляції, та прагне скоротити функції держави до охорони правопорядку та оборони. Для необізнаного слухача, його тези можуть здатися контроверсійними. Проте, опираючись на них, Каха зміг відродити грузинську економіку. Зараз, як консультант, він допомагає відроджувати економіки ще кількох країн, в тому числі українську.

Для України Бендукідзе не пропонує готових виходів – він чесно зізнається, що не знає, як можна діяти в умовах прямої військової агресії Росії і під загрозою сепаратизму. Проте він згоден шукати ці рішення і втілювати їх в життя, якими б важкими вони не здавалися.

Про досвід грузинських реформ, необхідні реформи для України і головні принципи, за якими має бути побудована нова українська держава, Каха спілкувався 14 березня зі студентами Києво-Могилянської академії. Ми пропонуємо до Вашої уваги найцікавіші моменти цієї дискусії (порядок питань змінено).

«Маленька переможна» інформаційна війна Росії

«Щоб стримати революцію, нам потрібна маленька переможна війна», – прорік у січні 1904 року міністр внутрішніх справ Російської імперії В’ячеслав Плеве. За місяць Росія отримала війну від Японії, яку ціною величезних людських втрат… програла.

Проте, мрія про «маленьку переможну» відтоді стала ідеєю-фікс російського імперського духу. Фінська війна 1939 року, Угорщина 1956-го та Чехословаччина 1968-го. Афганістан 1979-1989 років. Далі – військово-комерційний проект багаторічного «впокорення» Чечні протягом 90-х років, Грузія і от маємо війну в Україні.

Існує безліч матеріалів щодо визначення реальної ціни тих воєн як у людських життях, так і матеріальних втратах. Але характерно, що від кожної з них владці завжди примудрялися гарантовано викрутити собі політичний зиск. Хоча б і тимчасовий. Вдавалося це завдяки майстерному проведенню інформаційних кампаній, спрямованих на власний народ. Власний народ, переважною більшістю досить схвально сприймав такі війни, завжди звинувачуючи саме тих, проти кого вона ведеться. Без критики та сумнівів! Незалежно від того, хто агресор. Уся критика влади у разі війни чарівно змінювалася підтримкою широких мас. Чому?

Спробуємо проаналізувати.